Заняття проводить інструктор лікувальної фізкультури Марина Логвин

Разом із директором комунального закладу "Запорізький обласний центр соціальної реабілітації дітей-інвалідів" обласної ради Оленою Нішенко піднімаємося сходами вгору. Того дня працівники Центру готувалися до наступного заїзду пацієнтів. Усі приміщення провітрювали, прибирали, хлорували. А персонал складав звіти, допрацьовував документацію. Бо коли займаєшся дітьми - не до бюрократичної роботи.

Помітив, що східці, що ведуть на другий поверх, пронумеровані. Перехопивши мій здивований погляд, Олена Єгорівна пояснила: "Це я сама їх пронумерувала, щоб дітки, йдучи, могли не тільки рахувати, а й читати цифри - це корисно для їхнього розвитку". На стінах - малюнки пацієнтів. Влаштували тут вернісаж "Мальовнича країна". У кутках - виставка дитячих виробів. Це - іграшки, ляльки. В одному з кабінетів - макети солодощів, посуд, столове приладдя. Тут дівчатка навчаються домоводству - сервірувати стіл, подавати чай тощо.

"ПИШАЮСЯ СВОЇМ КОЛЕКТИВОМ"

ЦІ слова директорка вимовила з неабиякою гордістю. Розповіла, що в Центрі - прекрасні вихователі, лікарі, спеціалісти-реабілітологи. Усі вони насамперед - небайдужі люди. Інші тут просто не затримуються. Як тільки керівник бачить, що людина постійно без настрою, що робота її гнітить - відверто розмовляє з працівником. Та й кожен швидко сам відчуває - його ця справа чи не його. А від того, як саме виконуватиме він обов'язки, з душею чи ні, залежить соціальна реабілітація, а значить, і здоров'я малих пацієнтів.

У Центрі працюють висококваліфіковані спеціалісти. Є лікар-педіатр, невролог, психіатр, логопед, психолог, інструктор з лікувальної фізкультури... Якщо дитина потрапляє сюди вперше - проводять дуже серйозну діагностику, визначають усі вади, розробляють індивідуальну програму реабілітації. Завдання Центру - максимально точно виконати цю програму. Тримають тісний зв'язок із батьками, бо вони також значною мірою вирішують долю дитини, виконуючи настанови фахівців.

Нинішня медицина не може похвалитися високим рівнем надання послуг. Тому батьки часом впадають у відчай через жорсткий присуд лікаря, який забирає останню надію: "Вашій дитині вже ніщо не допоможе!". Тому батьки не часто довіряють і Центрові. Завоювати їхню довіру можна тільки працею, переконавши, що тут дитині допоможуть. І коли така довіра є - набагато легше працювати й самим фахівцям Центру. Дитина протягом місяця проходить курс реабілітації. І її подальша доля залежить саме від нерозривного контакту Центру з батьками. Адже може статися, що привезуть дитину через півроку, а вона все забула - треба починати роботу заново.

Минає реабілітаційний період - усі спеціалісти збираються й обговорюють результати роботи з дітьми. Якщо є динаміка хороших показників - батькам рекомендують обов'язково продовжити реабілітацію дитини. І якщо пацієнт поступово кілька разів на рік проходить її в Центрі - результати не забаряться. Хоча процес цей довгий і складний.

МОЛОДИЙ ЦЕНТР, ЮНІ ВИХОВАНЦІ

22 березня цьому закладові виповнилося всього три роки. Обслуговує Центр усі 25 районів Запорізької області. За ці роки тут пройшли реабілітацію більше 500 дітей-інвалідів віком від двох до 18 років, торік - 177. Мета Центру - соціальна реабілітація їх та інтеграція в суспільство, допомога батькам, консультації. Проводять його спеціалісти й виїзд на місця, обстежують там діток, працюють з управліннями соціального захисту в районах, із лікарями.

- Діти з інвалідністю - наші пацієнти, - каже директорка Центру. - На початку спілкування ми попереджаємо батьків, що Центр - не медичний заклад, а соціальної реабілітації. Найчастіше психологічний бар'єр заважає дитині щось робити, творити, навчатися. Тому саме тут вона проходить соціальну, а вже в лікарні чи санаторії - медичну реабілітацію.

Окрема категорія - діти із синдромом Дауна. За словами пані Олени, вони дуже позитивні, гарно контактують із вихователями. Спеціалісти тримають зв'язок із київською організацією "Даун-синдром". У Запоріжжі є її регіональний представник. Організація нині шукає кошти, щоб у кожній області при такому Центрі відкрити хоча б один клас для навчання цих діток.

ОСВІТА ПЛЮС МЕДИЦИНА

Центр розташовується в четвертому корпусі реабілітаційного центру "Джерело". Існує угода про те, що діти (а вони - переважно із районів області) під час соціальної реабілітації навчатимуться в "Джерелі", вони відвідують школу, не відстають у навчанні, їдуть додому з довідкою про успішність. Батьки дуже задоволені.

Контактують фахівці Центру й з обласною дитячою клінічною лікарнею. Приїжджає сюди дитина з села чи району, де немає висококваліфікованих спеціалістів. А малюкові потрібна консультація фахівця вузького профілю - ортопеда, окуліста, лора, кардіолога тощо. Дитину везуть туди із Центру машиною, після консультації привозять у Центр. Рекомендації фахівця передають батькам.

Більшість сільських дітей ніколи не бували у цирку чи театрі, навіть не бачили міста. Тому працівники Центру клопочуть про автобус, щоб показати пацієнтам Запоріжжя, Хортицю, ботанічний сад.

ЩОБ ЗНАЙШЛИ СЕБЕ У ЖИТТІ

Похмурих працівників тут просто не зустрінеш - всі усміхаються одне одному, пацієнтам та їхнім батькам. Буває, що діти краще ставляться до вихователів, ніж до матерів, бо відчувають турботу й ласку, якої вдома, можливо, бракувало. Привозять, скажімо, дитину, яка не знає, що таке зубна щітка, не вміє зав'язати шнурки, користуватися посудом тощо. Тут вихователі - перші помічники. Дівчаток тут навчають сервірувати столи. Зі звичайних буденних потреб починається соціальна реабілітація - навчити малюка обійти себе. Ця наука тільки на перший погляд легка. Бувають і сльози, але знають педагоги, що дитині треба через це пройти, потім буде набагато легше, і все в житті згодиться.

Створення такої атмосфери сприяє тому, що діти "розкриваються", мов бутони квіток. І тоді ті ж вихователі та батьки дивуються багатству внутрішнього світу дитини, в якої є свої конкретні прагнення, до яких варто йти через терни. Буває, що малий пацієнт, який зовсім не хотів навчатися, підходить і питає: "А можна мені книгу з історії почитати?"

Музикотерапія, вокалотерапія, арттерапія, казкотерапія, хореографія, музичні заняття - все до послуг дітей. Тут вони готують урочисті ранки. Тому деякі батьки приїжджають і дивляться на це з великим здивуванням - вони ніколи навіть не здогадувалися, що їхня дитина може співати, читати вірші, рухатися, танцювати навіть тоді, коли рухається на візку - виїжджає в коло дітей і танцює.

ДОЛАЮЧИ ПСИХОЛОГІЧНИЙ БАР'ЄР

Згадують тут дівчинку, яка не могла вийти на публіку, боялася виступати - не могла подолати сильний психологічний бар'єр. Коли прибула сюди втретє - попросилася вже сама виступати. Це була перемога! І дівчинки, й колективу Центру соціальної реабілітації.

А хлопчик Кирилко говорив так, що його лепетання майже ніхто не міг розібрати. Він спочатку навіть ховався від усіх. Минув час, почав дедалі частіше з'являтися "на людях". А після кількох етапів реабілітації почав вільно спілкуватися з дітьми й вихователями. Одного разу, коли директорка зібралася додому, малюк їй сказав: "Бувайте!" й помахав рукою. А Кирилко почав виходити на святкові ранки, тепер читає тексти разом із ведучою. Хіба це не спільна радість?

У Колі - церебральний параліч. Він раніше дуже погано пересувався. Нині хлопчик уже бігає коридорами Центру, причому без сторонньої допомоги. Іноді дітки, які не могли ходити, починають це робити з допомогою пристосувань.

- Коли чую, що хтось пищить у коридорі, то знаю: дитина радіє й хоче, щоб усі побачили, що вона вже йде, - розповідає Олена Єгорівна.

Старші тут знайомляться, починають дружити, просять, аби на наступний заїзд знову зібратися всім разом. З'являються взаємні симпатії між дівчатами й хлопцями. Вони потім шлють SMS-ки, телефонують одне одному. Не виключена можливість, що хтось знайде тут собі пару.

Ці яскраві приклади того, як позитивно налаштовані педагоги допомагають стати повноцінними членами суспільства дітям, які волею долі опинилися у складних життєвих обставинах.

Лікувати може й свобода. Хоче хтось бігати - будь ласка! Перебуває дитина в одній групі, а їй закортіло в іншу - встає й іде, її ніхто не спиняє. Дехто дивується, що тут навіть під час святкового ранку малюки стають у коло, виходять із нього, коли самі захочуть. Інколи деякі батьки цього ніяк не розуміють, кажуть, що повинна бути дисципліна. Зате німецький колега-психолог, який тут побував, дивився на все із неприхованим захопленням. Він потім сказав: "Ми скільки добиваємося таких результатів! А у вас вони вже є!"

Є діти, які ще не бували серед однолітків. Їхнє коло - мама, тато, бабуся. І коли дитина, від'їжджаючи, просить вихователя: "А можна, щоб я до вас ще приїхала?" - це вже досягнення. Малюк уже в соціумі, може спілкуватися, жити в колективі. Цікаво, що тут старші діти гуляють із маленькими, допомагають їм. Наставники це всіляко заохочують.

Колись, згадує директорка, виїхали в район і в одному із сіл побували в сім'ї, де дитина не мала навіть індивідуальної постелі. А в Центрі всі сплять окремо, на ортопедичних матрацах, їдять чотири рази на день, отримують процедури тощо. Окрім того, пацієнти перебувають під щоденним наглядом лікарів. У кімнатах - стерильна чистота, блиск. Такі умови далеко не кожна дитина має вдома.

А ЯК ЖЕ БЕЗ ПРОБЛЕМ

У Центрі одна "Газель", але вона маломістка й потребує ремонту. Коли б мали автобус, вивозили б дітей із церебральним паралічем чи сколіозом кататися на конях. Кажуть, це дуже помічна терапія.

Спільними зусиллями обласної ради, Головного управління праці та соціального захисту населення області в 2009-2010 роках Центр добре обладнали. Хоча й тут - проблема. У Центрі працюють 54 жінки й тільки один чоловік - шофер. Тому дітей-колясочників беруть сюди щомісяця не більше п'яти осіб, адже жінкам їх важко переносити. Тому хоче Олена Єгорівна технічно "доозброїти" Центр. Скажімо, пандус тут уже зробили за американським зразком - він довгий і просторий. Ішли по ньому - навіть не помітили. Двері в Центрі всі широкі, по коридорах можна вільно їхати. А ось спеціального ліфта чи підйомника ще немає, ці механізми замінюють поки що руки працівниць...

Щодо ліфта - проблема та, що він дуже затратний - треба будувати шахту, "вибивати" допуски, розробляти проект. Усе це - чималі кошти. А ось в одному з журналів директорка побачила набагато простіше й економічніше пристосування: до стіни кріпиться залізна рейка, якою рухається спеціальне крісло, або візок. Тоді дитину не треба виносити на руках на другий чи третій поверх.

ПОШУК, НАВЧАННЯ, ДИНАМІКА

За такими критеріями розвивається як сам заклад, так і його спеціалісти. Вони навчаються, удосконалюють свої знання й уміння, їздять на різноманітні курси підвищення кваліфікації тощо. Тісно співпрацюють з іншими центрами реабілітації в усій Україні. Перед тим, як відкрити Центр, Олена Німенко їздила в Луганськ, Суми, Херсон, Луцьк. А нещодавно спеціалісти Центру побували у Львові. З тамтешніми колегами в них дуже тісне співробітництво: львів'яни також приїжджають у Запоріжжя за досвідом.

Активно співпрацює Центр із Національним університетом. Майбутні фахівці з фізичної реабілітації, соціальної педагогіки двічі на рік проходять тут практику. Дехто бажає прийти сюди на роботу. Тому у молодого й перспективного колективу попереду цікаве майбутнє і висока затребуваність.