Детские дома и интернаты Запорожья

«В Україні 32 тисячі дітей чекають на родину»

Заступник міністра у справах сім’ї, молоді і спорту Тетяна Кондратюк — про бум усиновлення, боротьбу з інтернатами і нову батьківську свідомість

Author:Марина ТКАЧУК, "Украина Молодая"Published:2009-09-30 22-00-00Viewed, times:4757




Українці дедалі частіше стають батьками для чужих дітей. Вони менше бояться матеріальних складнощів і осудливих поглядів. За соціологічними даними, 14 відсотків наших громадян бодай раз у житті замислювалися над усиновленням дитини, а три чверті українців не вважають перепоною для усиновлення наявність власної дитини. Українці навіть почали приймати в сім’ю віл–інфікованих малюків. І сьогодні, 30 вересня, День усиновителя чимало наших громадян можуть назвати «своїм». Про проблеми всиновлення, позитивні тенденції та перспективи «УМ» розмовляє з заступником міністра у справах сім’ї, молоді й спорту Тетяною Кондратюк.

«Тепер процес усиновлення триває приблизно 2 місяці»

— Пані Тетяно, минулого року в Україні спостерігався бум національного усиновлення. Яку ми динаміку маємо зараз? Чи не вплинула криза на бажання українців всиновлювати?

— Жодним чином! Усиновлювати навіть стали більше. У 2008 році іноземці стали батьками для 1587 наших діток, українці всиновили 2066 сиріт. І цього року ми маємо теж приємну тенденцію: за 8 місяців поточного року громадянами України було усиновлено більш ніж 1500 дітей. До кінця року передбачається не менше, ніж 2200 всиновлювань. Але роботи ще дуже багато: на сьогодні 32 тисячі дітей чекають на родину. Тоді як на обліку кандидатів в усиновлювачі перебуває 1572 бажаючих усиновити дитину.

— Не так давно почав діяти закон про державну підтримку сімей, які всиновили дитину. Чи змінилося щось насправді?

— Напевно, про це краще могли б розповісти самі батьки. Але, переконана, вони відчули різницю. По–перше, тепер уся процедура усиновлення замість кількох років триває близько двох місяців. З 1 січня 2009 року усиновителям виплачують одноразову допомогу в сумі 12240 гривень і надають 56 днів оплачуваної відпустки. До того ж ми нормалізували роботу служб у справах дітей — з майбутніми батьками працюють фахівці, які пояснюють усі ризики, дають поради. Нам, правда, ще не вдалося зробити єдине «вікно», де людина могла б пройти медогляд у всіх лікарів, за практикою європейських країн.

«Самотня 50–річна жінка теж може усиновити дитину»

— А які існують обмеження для усиновителів?

— За законом, усиновителем може бути дієздатна людина, яка досягла 21 року, старша за дитину не менш ніж на 15 років. Що стосується здоров’я самих батьків, то є перелік захворювань, затверджений МОЗ України, за наявності яких людина не може бути усиновителем. Це, перш за все, інфекційні захворювання, наприклад, туберкульоз, психічні захворювання, а також хвороби, які унеможливлюють догляд за дитиною.

— А чи може всиновити дитину, скажімо, самотня 50–річна жінка?

— Звичайно! Вона може всиновити 5–річну дитину — у таких випадках різниця у віці, не повинна перевищувати 45 років. Ми все ж–таки наполягаємо на тому, щоб дітей не всиновлювали для доглядання за батьками. Іноземці ж, крім обмежень у віці, можуть усиновити дитину лише у випадку, якщо вони перебувають у шлюбі. Ця норма передбачена в інтересах дитини, життя якої важко відслідковувати за кордоном.

— Але перепони для усиновлення однаково існують. От візьмемо хоча б таку норму: батькам не дозволяється всиновлювати дитину, якщо вони не мають потрібної кількості квадратних метрів. І усиновлення стає неможливим, адже переважна більшість українців живе у невеликих квартирах.

— Такої норми або обмежень не існує. Працівники служби у справах дітей повинні обстежувати житлові умови кандидатів в усиновлювачі і надати висновок, чи може в таких умовах проживати дитина.

— Добре, є ще одна проблема. В Україні дуже багато покинутих дітей, які не мають статусу сироти, а значить і не можуть бути всиновлені.

— Ми вирішуємо цю проблему. Нам навіть часто закидають: як же так, ось ви звітуєте, що всиновлюють дітей частіше, а у вас сиріт стало ще більше. Ось відповідь на ваше питання: ми просто надали статус цим дітям, аби вони могли бути усиновлені чи влаштовані у прийомні сім’ї та дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ). Ще багато дітей без статусу з об’єктивних причин, але робота триває — і це головне.

— Багато усиновителів нарікають на те, що законодавство забороняє брати на виховання малюків, від яких відмовилися одразу після народження. Цей процес у результаті затягується — страждають і діти, і усиновителі...

— Дійсно, не можуть батьки одразу забрати дитину з пологового будинку — щонайменше два місяці доведеться почекати. І тут є дві правди. Ми пропонували внести зміни до Сімейного кодексу, аби усиновителі могли одразу забирати дитину після відмови. Але ці пропозиції не були прийняті депутатським корпусом. Логіка така: мовляв, мама може одуматися, повернутися. Хоча насправді відбувається інакше: мама сіла в поїзд — і шукай вітру в полі. А дитина «зависла» в повітрі. Ми думаємо, як нам виходити з цієї ситуації. Це складне питання і зараз проходить обговорення в комітетах ВР.

— А чи багато відмов від уже усиновлених дітей?

— Це поодинокі випадки. Але це завжди трагедія. Причому і для батьків, і для дітей. Звісно, такі випадки завжди будуть, бо рівень усиновлення зростає. Найчастіше розусиновлення трапляється через непередбачувані проблеми зі здоров’ям, бувають випадки, коли батьки не можуть знайти порозуміння з дитиною. Але ми завжди дуже просимо: потрібно говорити про ці випадки, але розкручувати їх не варто — багатьом майбутнім батькам закладається у серце зерно сумніву: а, може, і я так не зможу, може, і в мене не вийде...

«Ми не зазираємо у каструлі прийомних батьків»

— Держава визначилася: дитина повинна виховуватися в родині або бути влаштована у дитячий будинок сімейного типу чи в прийомну сім’ю. Але чи хочуть українці бути батьками сиріт?

— Сьогодні вже майже 8 тисяч українських дітей виховується в дитячих будинках сімейного типу та прийомних сім’ях. І кількість таких родин зростає. Держава усіляко буде підтримувати ці форми виховання. У ДБСТ виховується до 10 дітей, а у прийомних сім’ях — до 4. В обох випадках на утримання дитини щомісяця виділяється два прожиткових мінімуми, а батьки–вихователі отримують 35 відсотків від цієї суми як винагороду за свою працю вихователя.

— А чи контролює держава виховання дітей у таких родинах?

— Два прожиткові мінімуми на дитину, 1200 гривень, це начебто велика сума. Але потрібно побувати у подібних родинах, щоб зрозуміти суть питання. Дітей потрібно лікувати, годувати, одягати... До того ж на подібний крок — узяти на виховання чужу дитину — зважуються лише люди з великим серцем.

Безумовно, існує система контролю. Служби у справах дітей працюють по всій Україні, наші працівники знають поіменно всіх прийомних дітей, відслідковують проблеми й складнощі. Систему звітів відмінили. Уявіть собі ситуацію, коли потрібно було усі чеки підшивати, а між тим, на ринку, де їх не видають, все коштує дешевше — мами плакали. Тому ми вирішили, що професійний висновок людей, які постійно контактують із цими дітьми, — вчителів, дільничних лікарів, соціальних працівників, — будуть найкращим контролем. Так, ставлення до людей більш поважне — ми не ходимо і в каструлі не зазираємо.

«90 відсотків коштів до сироти в інтернаті так і не доходить»

— Інтернати від такої перспективи не в захваті: менше дітей — менше фінансування...

— Нам однаково потрібно відходити від таких форм виховання. Для дитини це не найкращий варіант: 90 відсотків виділених державою коштів на сироту в інтернаті до неї так і не доходять — усі ці кошти йдуть на утримання закладу. У прийомній родині уся сума, яка є, йде на дитину. Для порівняння: в день ДБСТ отримує 54,9 грн, з яких на потреби дитини йде 40,6 грн, а інтернат отримує 72,7 грн, із них на дитину йде — 6,8 грн.

— Фахівці стверджують, що нині ведеться справжня боротьба за «інтернатівських» дітей. Іноземці визначаються з дитиною, приїжджають до України, а її під різними приводами усиновителям не віддають — не вигідно інтернатам роздавати вихованців...

— Проблеми дійсно існують. У нас були випадки: люди приїхали по дитину, є направлення, а у неї раптово з’являється мама — насправді ж няня в інтернаті. Це справжня біда, і ми боремося за кожну долю дитини.

— Але бодай хтось поніс відповідальність?

— Поки що це не вдається. Батьки хочуть дитину і мовчать — скарг немає. Три роки тому суддя з Херсонщини взяла хабар за те, щоб суд просто вчасно відбувся: дитині терміново потрібна була операція. Ми підняли всі служби й раділи, що бодай прецедент буде — хоча б хтось відповідальність понесе: суддю ж узяли «на гарячому». Але дива не сталося — через 2 роки її виправдали, і вона працює. Звісно, переважна більшість людей, які працюють в інтернатах, порядні й небайдужі. Але проблеми старої системи поки залишаються.

— Не секрет, що іноземцям пропонують усиновити лише важко хворих дітей. І в багатьох складається враження, що Україна просто намагається позбутися цих сиріт.

— Приорітетом для нашої держави є національне усиновлення. Дитина зі статусом сироти перш ніж вийти на міжнародне усиновлення упродовж року має право бути всиновленою лише громадянами України. І майже усі здорові діти всиновлюються нашими громадянами. Чотириста іноземних пар поїхало з України у 2008 році без дітей, бо були не готові брати хвору дитину в родину. І ми пишаємося, що 111 дітей з дуже важкими діагнозами, серед яких був і діагноз ВІЛ, знайшли родину в Україні.

— А як щодо ВІЛ–інфікованих дітей?

— Свідомість українців змінюється — люди починають всиновлювати і таких діток: минулого року було усиновлено 15 ВІЛ–інфікованих дітей українськими сім’ями, цього року — вже шість. До речі, іноземці таких дітей на усиновлення не беруть, хоча у цьому році такий випадок трапився — одна сім’я іноземців усиновила таку дитину.



Данная статья принадлежит к категориям:
     Украина    О сиротах    Усыновление    Детские дома семейного типа    Приёмная семья    



  Контактная информация