Тетяна та Сергій Зулкарнєєви зі Львова створили перший інтернаціональний дитячий будинок сімейного типу.
Хтось із гордістю розповідав про цю сім’ю, хтось осуджував: навіщо в добру галицьку родину брати «кольорових»? Спочатку новоспечені батьки дивувалися такій жорсткості, а згодом стало ніколи зважати на ті плітки й пересуди – діти у них такі непосидючі!
Зі щасливими названими батьками ми розмовляємо на великій кухні просторої двоповерхової квартири. Вряди-годи забігають малюки та, розкривши обійми, біжать до тата чи мами. «Нічого не вдієш, – мовлять батьки. – Вони завжди потребують нашої ласки. Не стомлюємося казати, що любимо їх, і так відігріваємо зболені дитячі серденька, що зазнали дорослих мук самотності й непотрібності».
...Тетяна і Сергій швидко вподобали одне одного. Вже після трьох місяців знайомства на святі у спільних друзів викладач англійської мови запропонував майбутньому психологові одружитися. За три дні до Нового року вони стали подружжям, а ще через півроку повінчались у Києво-Печерській лаврі.
Молодята мріяли про велику родину. Тетяна хотіла найменше трійко діток, проте народжувати хворій на цукровий діабет молодичці лікарі не радили, адже вагітність для неї була ризикованою справою. «Не журися, кохана, ми можемо всиновити дитя», – розраджував чоловік заплакану дружину. «Ну що ж, спробуймо, адже любити власних дітей природно, а десь є він чи вона, яких ніхто ніколи не полюбить», – сказала жінка, наполягаючи, що після цього таки треба народити хоча б одну дитину.
Очі тернові...
Добре обміркувавши важливий крок у житті, молоді люди вирішили стати батьками ...темношкірого дитяти, адже «кольорових» малят всиновлювати аж ніяк не поспішають. Так розпочалися пошуки та збирання документів для усиновлення. А коли у відділі освіти Галицького району Сергій і Тетяна побачили на фото сумний погляд тернових очей 8-місячного «шоколадного зайчика», то одразу ж прикипіли серцем та душею до хлопчика.
Рішення про всиновлення темношкірої дитини налаштувало проти Зулкарнєєвих усю їхню родину, та львів’яни вже уявляли себе батьками. «Коли ми вперше побачили майбутнього сина, він був у червоних повзунках і сорочечці, схиливши голівку, дивився на нас зовсім по-дорослому. Від такого погляду навіть серце найчерствішої людини стане воском», – згадує Тетяна.
Так, 2005 року в Тетяни та Сергія з’явився однорічний Владислав. Його мама відмовилася від хлопчика в пологовому, а про походження батька дитини і його расу ніхто не знав. Зрештою, для Зулкарнєєвих це було неважливо. Найтяжчими у новій сім’ї стали перші два місяці. Хлопчик усього боявся, вередував, першого ж тижня застудився. Коли видужав, Сергій вирішив загартовувати сина. Тому тепер холодне обливання – обов’язкова процедура.
Сестрички для «шоколадного зайчика»
На Владиславчикові молода пара не зупинилася. Сім’я знову поповнилася. Тепер уже двома дітками. Перед підписанням останнього документа працівник Шевченківського районного відділу у справах дітей, почувши, що ми хочемо всиновити ще двох, до того ж темношкірих, запропонувала форму прийомної сім’ї. Так, Зулкарнєєви опинились у дитячому комунальному будинку № 1. Зайшли в групу і побачили грузинку Ліку, яку пам’ятали ще відтоді, коли всиновлювали Влада.
Дівчинка бігла назустріч щоразу, коли щаслива родина приїжджала з Владиком у гості до його колишніх вихователів. Ліку тоді так і не змогли всиновити, бо її маму то звільняли з тюрми, то знову засуджували. Виявляється, перебування за ґратами є «поважною» причиною для того, щоб не цікавитися дитиною.
Коли Зулкарнєєви вийшли із приміщення і вже прямували до воріт, обговорюючи можливості створення прийомної сім’ї для Ліки, на подвір’ї серед дитячих голівок промайнула біла довга коса. Її господинею виявилася шестилітня росіянка Лізочка, яку молоді батьки одразу ж вирішили взяти у родину.
На третю річницю весілля Тетяни та Сергія трирічна Ліка прийшла у родину. За Єлизавету довелося серйозно повоювати, адже у дитини не було належного юридичного статусу як для всиновлення, так і для перебування в прийомній сім’ї. Матір дитини, яка перебувала в розшуку, довго позбавляли батьківських прав. Нарешті у травні 2007-го Зулкарнєєвим офіційно передали документи на дівчинку.
На трьох не зупинятися!
Нині Зулкарнєєви першими у Львові створили будинок дитини сімейного типу. Коли подали всі документи, їм запропонували взяти на виховання ще трьох дітей з однієї львівської сім’ї. Тато й мама трирічних Богдана і Лесі, які перебували в інтернаті, позбавлені батьківських прав, а їхній старший брат Ігор жив у бабусі. Усиновити одразу трьох ніхто б не наважився, радше взяли б по одному, і родина розпалася б. Проте Сергій та Тетяна не вагалися. Тепер у них п’ятеро діток. Окрім малюків, у родині проживає 22-річна Наталя. Коли дівчині було вісімнадцять, випускницю інтернату рідна тітка вигнала з дому. Тепер вона мешкає в Тетяниної матері та допомагає по господарству. Незабаром подружжя Зулкарнєєвих хоче взяти під опіку ще чотирьох «державних» малюків.
…Владик спочатку трохи ревнував до нових сестричок і братиків, бо любов тата й мами довелося ділити, але тепер хлопчину проймає неабияка гордість, адже добрий Бог дав чорнявому малюкові білявих сестричок та жвавих, добрих і розумних братиків. Ну в кого ще таке буває!