Детские дома и интернаты Запорожья

Під дахом рідної оселі

Гасло далеких часів "Чужих дітей не буває" у багатьох випадках залишається радше добрим побажанням, а не реаліями

Автор: Ганна Кліковка, www.zp-pravda.info/index.php
Опубликовано: 2011-10-3 12-55-00  Просмотров: 2919




Тепло і щирість, любов і радість оселилися у затишній домівці Ірини і Миколи Максимчуків, котрі проживають у місті Пологи. А все тому, що вони зігріли серця восьми дітям з нелегкими долями. Тепер у їхньому будинку сімейного типу дев’ятеро дівчаток і хлопчиків

Ще й як бувають вони чужими і нікому не потрібними, залишеними на поталу нерадивими родичами, які втопили своє батьківство у горілці, розселилися по тюрмах, подалися у світи. Сирітство при живих батьках, гірке дитинство, на жаль, ще залишаються невтішними ознаками нашого буття. Інтернати, навіть пристойно облаштовані й з доброзичливим персоналом, ніколи не замінять рідний дім - нехай не з шикарними покоями, зате з маминою казкою на ніч, із татовою мудрою наукою, з вечірніми посиденьками на кухні. Тут ти рідний, один такий у світі, не загублений у сірій масі, а приголублений, і ростеш від цього швидко і щасливо.

Про це думається у день Віри, Надії та Любові, коли в Україні відзначається День усиновлення. Як добре, що не міліє криниця добра і щиросердні люди садять за стіл у своєму домі дітей, яким не усміхнулася доля.

Про те, що дитині найкраще удома, а не в казенних стінах, добре відомо Миколі Максимчуку із Поліг.

- Матері не пам'ятаю, а мачусі, видно, нас чотирьох було забагато, бо віддали мене в інтернат, - згадує чоловік. - Там пройшло вісім моїх дитячих років. Сьорбнув сирітства повною мірою. Тому, коли дивлюсь на таких дітей, серце обливається кров'ю.

Така співчутлива вдача і цілковите розуміння та підтримка дружини Ірини слугували тими чинниками, що надихнули подружжя на створення будинку сімейного типу. Власне, до цього Максимчуки пройшли етапи усиновлення й прийомної сім'ї. Але як би не називалися форми захисту знедоленого дитинства, головним залишається людське начало - зігріти сиріт під домашнім дахом, дати їм родинне тепло, нагодувати, навчити жити у суспільстві. Зараз у Максимчуків дев'ятеро дітей, рідною по крові є лише Люда, вона навчається у випускному класі і є прикладом для своїх братиків і сестричок, першою наставницею після мами. Колись, як була меншою, сама вишукувала батькам дітей, яким кепсько жилося і яких їй хотілося взяти в дім.

Історія кожної дитини сім'ї Максимчуків - то ціла повість. Ось тулиться до мами дев'ятирічне дівча з великими бантами - Рита. Вона любить розповідати про школу, добра помічниця батькам у домашніх справах - відповідає за чистоту на веранді й у своїй кімнаті. Уже вміє готувати яєчню й навіть смажити пиріжки.

- Іра потрапила до нас першою, - згадує Ірина Миколаївна. - Батьки її пиячили, нам шкода було дитини, їй було чотири з половиною рочки, догляду ніякого - голодне, замурзане. Десь з рік жила дівчинка у нас, думали, може, мама одумається, з'явиться. Але ось і до школи Іринці йти, треба документи збирати, постало питання позбавлення батьківських прав, тоді ми й оформили дитину, взяли за свою.

Уже чотири роки в родині Ліда. В ошатній білій кофтині, струнка, вродлива, з привітною усмішкою. Тато дивиться на неї з ніжністю, як на чарівну квітку, що прикрашає їхній сад. І згадує: коли прийшла до них, все падало з рук, нічого не вміла, не знала, як доглядати за посудом, накрити стіл. Зараз майстерно консервує овочі, фрукти, фантазує з кулінарними шедеврами.

Іллюшу взяли у родину з Чернігівської школи-інтернату. Він дуже хоче, як отримуватиме паспорт, взяти прізвище Максимчук і бути Миколайовичем. А Микола - син померлої сестри Ірини Миколаївни. Разом з батьком почувається відповідальним за господарство. Тільки вони удвох доять кіз, яких у господі десять, косять для них сіно, заготовляють солому, бадилля.

На початку літа родина Максимчуків зважилася на сміливий крок - взяли під свій дах іще чотирьох дітей із Матвіївської школи-інтернату, що у Вільнянському районі, це братики й сестрички Василько, Юля, Іра, Вітя - сироти при живих батьках. Іноді, у п'яному чаду хтось з них згадує про дітей й телефонує, щоб пролити "крокодилячі" сльози за кровинками. А того, що занапастили їхнє дитинство, просто не усвідомлюють.

Максимчуки згадують, що дітей привезли додому занедбаними - без навичок, як дотримуватися особистої гігієни, доглядати за собою, споживати їжу тощо. Що казати, якщо Вітя, наприклад, не вмів розмовляти. Його навіть возили до лікаря. Довелося складати з ним прості речення і навчати, як називаються ті чи інші предмети. Зате тепер щебече і каже, що він мамин мазунчик. У зв'язку з поповненням сім'ї, улітку Максимчуки нікуди не виїздили відпочивати, як роблять це зазвичай. Хіба на природу у рідних місцях. Опікувалися підготовкою до школи. Ірина Миколаївна терпляче влаштовувала уроки читання і письма для малих, бо ті, дарма що молодшого шкільного віку, мали про це досить приблизне уявлення. Збирали портфелі і купували одяг. Батько на всі ці потреби виклав із сімейного бюджету 32 тисячі. Обновки - від майок до костюмів та взуття, вибирали прискіпливо, щоб носилося і подобалося.

Усі діти називають Ірину і Миколу мамою й татом. Виходить це саме собою, без примусу і напруги, бо у великій сім'ї всі під пильним оком, на всіх вистачає тепла і добра. Діти бачать, як у постійних турботах про них живуть батьки.

- Тримаємо велике господарство, розвиваємо його, - розповідає Микола, жодних "стегенець Буша" мої діти не їдять, усе лише натуральне. Зараз вирощуємо 16 голів свиней, торік спожили 12, тепер буде малувато. Є семеро овець, кози, качок, курей не злічити. Задля задоволення розводимо голубів. Хлопці мені охоче допомагають, дівчата - матері.

Кухня - не лише жіноча територія. Готують їжу по черзі, дітям смакують і таткові борщі та каші. Щодня усе свіженьке, поживне, смачне. Батьки привчають свою дітвору, щоб ті могли самі зварити прості страви. Припасів на щодень та на зиму вдосталь. "Екскурсія" у погріб просто вражає. Тут "закручених" по 250 банок огірків та помідорів лише нинішнього врожаю, з півтонни томату, два бідони олії, не злічити глечиків та бутлів з варенням, соками. Картопля, гарбузи, цибуля.

Харчування Максимчуки вважають немаловажливою складовою буття, адже у дітей уражена змалку травна система, їхнє здоров'я треба обережно вирівнювати, аби спадок занедбаного дитинства не мандрував з ними життям.

Саме тому мама найперше запитує дітей, які повернулися зі школи, що вони їли, як почуваються.

- Це і для того, - каже Ірина, - щоб вони вчилися розрізняти страви, знати, з чого вони зварені.

Тут, на кухні, збираються на посиденьки. Чи всі гуртом, чи поодинці йдуть поділитися з мамою "секретами". Якими дорогими є ці хвилини для дітей, життя яких змалечку складало самий лише дефіцит любові! Ліда сідає з вишиванням, їй вдаються чудові орнаменти. Ілюша може заспівати для мами. Вона ходить у місцевий будинок культури на всі виступи, де він бере участь, прасує хлопчику концертні сорочки.

Кожна дитина, яку взяли у сім'ю, повинна мати свою територію, куточок, де можна усамітнитися, зайнятися тим, що лягає на душу. Щоб облаштувати таким чином дім, батькам довелося його докорінно переобладнати, добудувати кімнати, тепер їх 14. Скрізь багато м'яких іграшок - величезних і крихітних, два комп'ютери, два скутери, кілька велосипедів. Великої таємниці, де взяти кошти на такий розвиток, Микола не робить. Сім років поспіль свого часу він вахтовим методом їздив заробляти гроші у Ханти-Мансійський край. Важка робота і закляті російські морози істотно підірвали здоров'я, зате Максимчук фінансово зміг підкріпити свою давню мрію - наповнити дім дитячим галасом, сміхом, усім таким невимовним щастям, яке дає людині ясне усвідомлення, задля чого живеш на землі.

Батько упевнений, якщо виростуть, створять власні родини, а захочуть залишитися у рідному домі, усім тут стане місця:

- Я довго вас збирав по світу, і ви назавжди мої рідні діти.

- Працівникам нашої служби часто доводиться бувати у Максимчуків, - розповіла завідуюча сектором з питань опіки, піклування та усиновлення служби у справах дітей Пологівської райдержадміністрації Вікторія Осадча, - і завжди тут черпаєш стільки позитиву. Від тата, який просто живе і дихає кожним з дітей. Від мами, яка мудро тримає дім і дитячі серця у своїх долонях. З кожним кроком у батьківстві, з кожним дитям вони й самі роблять поступ у своєму високому призначенні. Наче й любові стає під цим дахом все більше й більше. Вона виходить за поріг і йде у світ з їхніми дітьми.

Пологівський район




Данная статья принадлежит к категориям:
     Детские дома семейного типа    Усыновление    Приёмная семья    Публикации с других источников    



  Контактная информация