Детские дома и интернаты Запорожья

«Ми йдемо новим шляхом» - конкурс історій прийомних сімей

Коли ми приїхали до центру реабілітації дітей і нам привели Ромчика, ми ще більше розхвилювались. Дитинка була малесенька, худесенька, сором’язлива

Автор: Дунаєнко Олена, www.deti.zp.ua
Опубликовано: 2014-01-29 11-05-00  Просмотров: 2829


Если Вам понравится эта история, голосуйте за нее в рамках конкурса на лучшую историю о приемной семье "Ключи от семейного счастья"



Мені тоді було 40 років, коли я розпочала своє нове життя, як з чистої сторінки. Життя заставило змінитись, коли я стала віруючою людиною, читала слово Боже та ходила до церкви.

Якось одного разу в церкві ми молилися за дітей-сиріт. В цей день всі християнські громади брали участь в молитві за дітей-сиріт. Тоді, 6 листопада 2011 року, розвивався рух "Україна без сиріт" значними темпами. Ще з першої конференції у листопаді 2010 року стало зрозуміло, що християнська громада торкається життя тисяч дітей і готова впливати на ситуацію в Україні та за її межами. Коли я повідомила своє бажання чоловікові, він відмовив. Але я все ж таки молилася й надалі, і бачила себе на цьому шляху, йдучи думками, тільки щоб Господь допоміг здійснити мою мрію. Одного разу на свята до нас завітав шкільний друг чоловіка із Сахаліну, він розповів про свою прийомну доньку і відтоді мій чоловік пройнявся думкою про прийомну сім'ю. Ми з ним довго думали, обговорювали цю ситуацію та нарешті вирішили розповісти свою мрію своїм дорослим дітям.

Старша донька 23 роки, закінчила університет і працює вчителем у школі, старшому сину 19 років, закінчив технікум і працює на шахті у м.Дніпрорудне. Діти будинок наш залишили, приїжджають рідко – у них розпочалось своє доросле життя. Та є у нас наймолодший синок Іллюша, йому зараз 4 рочки, його всі балують. І щоб йому було затишно і ми з чоловіком могли реалізувати свою турботу, любов, ми всією сім'єю прийняли важливе рішення взяти на виховання дитину-сироту.

Ми з чоловіком поїхали в районний Центр соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді, написали заяву про бажання створити прийомну сім'ю, зібрали всі документи і через 6 місяців нас запросили пройти навчання, як кандидатів у прийомні батьки. Спочатку чоловік не мав бажання їхати на навчання, але після був дуже задоволений пройденим навчанням. На цих курсах ми зустрілися з багатьма батьками, які ділилися своїми бажаннями створити прийомну сім'ю.

Минав час і нарешті через 5 місяців нам подзвонили із районної служби у справах дітей і запропонували хлопчика 5 років, якому шукали прийомних батьків. Ми їхали на зустріч з дитиною та на серці були хвилювання. Мій чоловік так хвилювався по дорозі, що казав: «Коли я був студентом, я менше хвилювався перед здачею екзаменаційної сесії». І дійсно, коли ми приїхали до Пологівського обласного центру соціально-психологічної реабілітації дітей і нам привели Ромчика, ми ще більше розхвилювались. Дитинка була малесенька, худесенька, сором’язлива. Рома боявся до нас підходити, але мій чоловік сам підійшов до нього, обійняв, подарував йому іграшки та солодощі і дитина пішла на контакт.



Коли я взяла хлопчика за ручку і підвела до себе, то відчула його долоньку, вологу від переживань. Я його пригорнула до себе, попросила його посміхнутися і він відгукнувся на моє прохання. Ми розповіли Ромчику про свою сім'ю, про Іллюшу, що він його чекає вдома і запросили його до себе додому назавжди. Ще два рази ми приїжджали до Ромчика на побачення, піддержували з ним зв’язок по телефону і нарешті 28 січня 2013 року (подарунок на свята) було підписане розпорядження і ми змогли в той же день забрати довгоочікувану дитину до себе додому.

Вдома нас з нетерпінням чекали дорослі діти і наймолодший синок Іллюша. Діти прийняли Рому, як рідного. Іллюша одразу повів Рому до своїх іграшок. Я весь час була поруч, вивчала стосунки між дітьми, прислухалася до їхніх розмов, боялася, щоб не було сварок. Хлопчики були дуже різні (рідна дитина – жвава, весела, та прийомна дитина зовсім інша – сором’язливий, спокійний), але відносились один до одного доброзичливо. З кожним днем я все менше і менше хвилювалась, бо довіряла Богові, молилась за своїх діточок.



Я щодня з малюками ходила на прогулянки по селу і помітила, що Рома швидко втомлюється. Відтоді ми з кожним днем стали більше гуляти, ходили в край села до бабусі, щоб прийомна дитина адаптувалася до нашого режиму. До літа Ромчик звик гуляти з нами на довгі відстані і ми йому купили велосипед. Це для нього була така радість, яку не можливо описати словами. Попобігала я за ним доки навчила на велосипеді їздити, та знов виникла проблема. Рома швидко втомлювався, важко було крутити педалі. Та коли ми купили велосипед Іллі і також навчили його кататись, це була несподіванка. Рома почав їздити з Іллюшею наввипередки, хто швидше. Після того ми вже не чули скарг від Ромчика про те, що в нього болять ніжки крутити педалі.

Зараз ми з дітьми їздимо всі на своїх велосипедах по нашому селі. Іллі 4 роки, Ромі 6 років, вони їдуть поруч зі мною і чоловіком і таким чином ми вивчаємо правила дорожнього руху. Вдома ми все робимо разом, прибираємо, складаємо іграшки, читаємо казки, пораємось по господарству. Іноді Ромчик навіть миє посуд і таким чином він є прикладом для Іллюші.



В цьому році прийомний синок пішов до школи, дуже старанно навчається. Хоче опанувати комп’ютер. Ілля кожного дня зустрічає братика зі школи, бо дуже за ним скучає, привикли один до одного, як рідні. Зараз вечори дуже затяжні, вивчивши домашнє завдання з Ромою, ми з дітьми гуляємо в хованки або у Панаса. Коли відпочиваємо – малюємо фарбами, читаємо книги, дивимося мультфільми.

Усім нам разом вдома дуже затишно, наш дім наповнений любов'ю, та турботою. В нас є бажання взяти ще дівчаток, щоб в нашій родині завжди лунали дитячі усмішки, та ніколи не змовкав дитячий галас.

Я дякую Богу за Його дивовижну турботу про нашу велику родину. Приєднуйтесь до наших кроків на шляху до України без сиріт.






Данная статья принадлежит к категориям:
         Авторские публикации www.deti.zp.ua        М    Детские дома семейного типа    Усыновление    



  Контактная информация