Детские дома и интернаты Запорожья

Уповноважений президента з прав дитини Микола Кулеба: "Ми заощаджуємо не на тому"

У своєму першому інтерв'ю на новій посаді Микола Кулеба розповів DT.UA про те, що збирається робити і міняти в "дитячій темі" у найближчому майбутньому

Автор: Олена Розвадовська, gazeta.dt.ua
Опубликовано: 2015-01-15 12-40-00  Просмотров: 1985




Після майже річної перерви в Україні знову з'явився уповноважений президента з прав дитини. 18 грудня П.Порошенко підписав указ про призначення на цю посаду Миколи Кулеби, який протягом останніх восьми років був начальником Київської служби у справах дітей. До цього М.Кулеба працював із дітьми вулиці: створив модель реабілітації безпритульників, відкривмережу спеціалізованих центрів роботи з ними, заснував благодійні організації "Відкрите серце" і "Служба порятунку дітей". У "дитячу" тему прийшов 2000-го.

Віруючий християнин Микола Кулеба називає свою роботу не інакше як служінням дітям. Хай там як, але з перших слів співрозмовника стає зрозуміло, що захищати права наших маленьких громадян прийшов не чиновник, який уміє лише старанно порпатися в папірцях, а менеджер. Ну а чи було призначення нового дитячого омбудсмена напередодні Дня Святого Миколая своєрідним подарунком дітям України, покажуть час і конкретні справи. Адже виклики сьогодні серйозні як ніколи. Ми лише приблизно можемо оцінити кількість дітей та їхнє становище на окупованих територіях, не знаємо точних цифр убитих і поранених… Не кажучи вже про хронічні проблеми, такі, наприклад, як пробуксовування реформи інтернатної системи в Україні.

У своєму першому інтерв'ю на новій посаді Микола Кулеба розповів DT.UA про те, що збирається робити і міняти в "дитячій темі" у найближчо мумайбутньому.

—Миколо Миколайовичу, що входитиме до сфери інтересів новогодитячого омбудсмена? Які ваші першочергові завдання?

— Сфера діяльності, звичайно, з одного боку обмежується Положенням про уповноваженого, з іншого ж — ніщо не може обмежити моє бажання служити дітям. Завдання одне — зробити все, щоб діти в країні жили якнайкраще.

Для цього потрібно вийти на якісно новий рівень роботи. Насамперед, вважаю досить важливим об'єднання зусиль усіх причетних державних органів влади, депутатів ВР, місцевих рад і громадських організацій. Якщо необхідно, будемо змінювати нормативні акти, щоб швидко й ефективно вирішувати проблеми з дітьми й сім'ями, що наростають, як снігова лавина, особливо на Сході країни. Тому залучення й розуміння всіх сторін украй важливі.

Друге — це підвищена увага до дітей з особливими потребами і сиріт. У цьому контексті слід довести до логічного завершення реформу інтернатних закладів. За останні років вісім про це хто тільки не говорив, але всі — без реальних зрушень.

Більше того, у зв'язку з повсюдною економією ми припустилися урізання виплат при народженні дитини (заощадивши бюджету близько 3 млрд грн на рік), скорочення соціальних працівників (близько 300 млн грн/рік), але при цьому навіть не замислилися про доцільність фінансування інтернатних закладів, які обходяться держбюджету майже в 6 млрд грн. Ми заощаджуємо не на тому. Вважаю, що цей перекіс треба докорінно змінити, переорієнтувавши бюджетні кошти на профілактику сирітства і на відкриття у школах класів з інклюзивною освітою, а не підтримувати віджилу, дуже недешеву інтернатну систему радянського зразка, що краде дітей з родини.

Третє — я виступаю за створення національної стратегії захисту прав дітей. Це має бути основний документ у вигляді закону, що дає чітке розуміння, куди ми хочемо прийти за 10 років. Щоб усі учасники процесу розуміли, на які цілі вони повинні орієнтуватися, а не шарпалися з боку в бік із приходом нової влади. Через те, що немає цілісного підходу й чіткого бачення, система постійно дає збій. Хороший керівник знає, що без бізнес-плану справи краще не починати. А у сфері захисту прав дітей чомусь ніхто не переймається стратегічними цілями і детальними планами. Але я переконаний: у майбутнє треба дивитися поставивши конкретні завдання і розрахувавши прогнози.

Ну й четверте — ухваливши Конвенцію ООН про права дитини, ми задекларували, що держава діє в "найвищих інтересах дитини". Однак так і не визначили, у чому полягають ці інтереси. Мають бути критерії (бодай мінімальні) потреб дитини, залежно від її розвитку, віку... Адже дуже часто чиновники ухвалюють рішення щодо дитини, спираючись не на чітке й обґрунтоване розуміння її інтересів, а на власну суб'єктивну думку.

— Які реальні важелі у вас є для здійснення задуманого? З якими міністерствами і відомствами і як збираєтеся співпрацювати?

— Сьогодні у президента України досить важелів впливу й авторитету, щоб кожному органу влади дати розуміння важливості цієї теми.

Свою діяльність я розпочинав як громадський працівник, а продовжив як держслужбовець і тому вважаю успішним тільки рівноправне співробітництво між державою і недержавними структурами. Держава повинна делегувати свої повноваження громадському сектору, як це зроблено в розвинених країнах. І не треба боятися, що вона втратить монополію в якомусь питанні. Ситуація на Сході чітко показала: коли держава, з незалежних від неї причин, втрачає контроль або монополію, люди самі беруться вирішувати свої проблеми. Так було з евакуацією дітей і дорослих. Волонтери й громадські організації, незалежно від того, делегувала їм держава якісь функції чи ні, почали евакуйовувати й розселяти людей, і впоралися із цим завданням. Бути об'єднавчою ланкою між держорганами і громадським сектором — у цьому я бачу свою функцію. Знаючи, як багато проблем треба буде вирішити у сфері дитинства, готовий об'єднати свої зусилля з уповноваженим ВР з прав людини Валерією Лутковською. В усіх нас має бути один інтерес — благо дітей.

— Які завдання поставив перед вами президент, призначаючи на цю посаду?

— Завдання одне: зробити все, щоб права дітей дотримувалися в сім'ї, школі, суспільстві. Кожним з нас. По суті, це завдання визначатиме всю мою діяльність на посаді уповноваженого.

— Гуманітарна катастрофа на Донбасі насамперед б'є по дітях. З одного боку, Україна економічно не може дозволити собі спонсорувати терористів, не будучи впевненою, що бодай дещиця цієї допомоги потрапить там до справді вразливих верств населення. З іншого — ці діти як і раніше громадяни України, навіть якщо в деяких з них свідоцтва про народження з "денеерівськими" орлами. Яку пораду з цього приводу ви дасте президентові?

— Хороше запитання. Кожен свідомий українець розуміє, що на окупованих територіях дітей часто використовують для брудних маніпуляцій і політичних розбірок. Це гидко й незаконно. Можна видавати будь-які довідки й документи дітям, однак вони не мають жодної юридичної сили. Довідка про народження від "ДНР" не дає дитині ніяких гарантій.

Тому, по-перше, треба розуміти, скільки дітей перебуває "там". У яких умовах вони проживають. Скільки з них зазнають потенційної небезпеки. Необхідна також оцінка потреб цих дітей. Від самого початку АТО я займаюся евакуацією дітей і дорослих, безпосередньо беру участь у їх вивезенні та облаштуванні. Але в мене немає статистики щодо кількості дітей, які виїхали і які залишилися. Думаю, точних цифр сьогодні не має ніхто.

По-друге, необхідна роз'яснювальна робота в сім'ях. Як і раніше надзвичайно багато дорослих, зазомбованих російськими ЗМІ, бояться виїхати з небезпечних територій. Вони не довіряють Україні і кажуть: "Нехай краще діти помруть з нами"… У такій ситуації, можливо, варто подумати про збільшення кількості соціальних працівників у Донецькій і Луганській областях. Але в них мають бути чіткі завдання. Звичайно, усю цю роботу треба було проводити значно раніше, щоб як мінімум передбачити на це кошти в бюджеті. Але, на жаль…

— Безпосередньо в зоні АТО і поруч із нею є ще чимало дітей в інтернатних закладах. Чи будете ви ініціювати їх евакуацію?

— Треба розуміти, що будь-яке переміщення травмує дитину. Якщо ми побачимо, що життя й здоров'я дітей під загрозою, то, звісно, я наполягатиму на евакуації.

— Такі повідомлення у ЗМІ вже є. Наприклад, діти в інтернатах, які перебувають у прифронтовій зоні, не мають достатнього забезпечення.

— Якщо ці факти підтвердяться, я наполягатиму на вивезенні дітей.

— Можна припустити, що ви поїдете туди особисто?

— Звичайно. Це буде перше, що я зроблю. І на майбутнє домовлюся з громадськими організаціями на місцях про отримання оперативної інформації. Реагування має бути блискавичним, чим, на жаль, не можуть похвалитися органи державної влади. Ніхто не хоче ухвалювати швидких рішень і брати на себе відповідальність. Тим самим життя дитини ставиться під загрозу.

— Чи є надія, що невдовзі цифри щодо дітей у зоні АТО будуть оприлюднені?

— Насамперед, я збираюся звернутися до влади Донецької і Луганської областей із проханням про збір інформації — що реально відбувається там із сім'ями. Але, на жаль, навіть на звільнених територіях органи влади часто паралізовані. Буде потрібна допомога міжнародних структур.

— Серед депутатів нового скликання побільшало прибічників Гаазької конвенції щодо всиновлення. Чи варто, на ваш погляд, після стількох провалів знову виносити її ратифікацію на розгляд ВР. Чи, може, Україні вона не так уже й потрібна, зважаючи на зростання останніми роками кількості національних усиновлень, прийомних сімей, ДБСТ тощо?

— Гаазька конвенція провалювалася тільки тому, що не було розуміння, що це за конвенція і навіщо вона потрібна. Її варто виносити тільки тоді, коли з кожним депутатом ВР буде проведено роз'яснювальну роботу.

Безумовно, є політикани, які намагаються перетворити міжнародне всиновлення на політичне питання. Як, наприклад, у Росії, де ухвалено "Закон Димы Яковлева", чим позбавлено тисячі дітей права на сім'ю. Багато спекулюють історіями трагічної загибелі всиновлених дітей у сім'ях іноземців, користуючись тим, що за кордоном цієї інформації не приховують, караючи злочинців. Але при цьому ми не помічаємо трагедій у наших сім'ях.

Звичайно, мені б хотілося бачити всіх дітей в українських родинах, але поки наші діти перебувають в інтернатах, міжнародне всиновлення необхідне. І не слід сприймати іноземців як ворогів. Головне, щоб у сім'ї любили дитину. А Гаазька конвенція дозволить якісніше регулювати процес міжнародного всиновлення і бути впевненими, що за кожною дитиною є контроль. (До речі, у міжнародному всиновленні необхідно терміново передбачити пріоритет для сімей українських емігрантів. На жаль, це питання обговорюється вже багато років, але зрушень немає.)

Проте це сьогодні — не пріоритет, а лише один з можливих способів вирішення проблеми. Пріоритетом є національне всиновлення. І через ситуацію на Сході країни у нас воно сильно скоротилося.

— Ви згадали, що скорочення 12 тис. соціальних працівників — неадекватний спосіб заощаджувати бюджетні кошти. Чи маєте ви намір боротися за їх повернення? Чи можливо це в нинішніх умовах?

— Заощаджені на соцпрацівниках 300 млн грн непорівнянні втрати, яких у результаті зазнають діти й сім'ї. Проблема в тому, що багато з тих, хто ухвалює рішення, не можуть собі уявити страждання дитини, яку відривають від сім'ї. Наявність поруч із сім'єю соцпрацівника, який допоміг би їй вистояти в кризі (батькам — реабілітуватися, а дітям — не потрапити в інтернат), надто важливе. Інша річ, наскільки соцпрацівники компетентні й наділені повноваженнями. Але вони однозначно потрібні. Є інші джерела заощадити. І, звичайно, я маю намір боротися за їх повернення.

Вважається, що деінституалізація в Україні буксує, бо працівники інтернатів, боячись втратити роботу, всіляко їй перешкоджають. Однак не йдеться про повне закриття закладів, а, швидше, про їх перепрофілювання на роботу з дітьми і з кризовими сім'ями. Можливо, якби працівникам запропонували перекваліфікуватися з подальшим працевлаштуванням, процес пішов би швидше? Подібне я бачила в Болгарії.

— Реформа передбачає еволюційний підхід. Революції не буде. Працівників інтернатів мають попередити про те, що із часом інтернат буде реорганізовано. Відповідно, їм буде запропоновано ті спеціальності, які їм до снаги опанувати. Це може бути робота в школах, садках, або ж вони зможуть стати батьками-вихователями в дитячому будинку сімейного типу, прийомними батьками. Звичайно, якщо держава дасть гарантію, що люди не будуть "втрачені", то й страхи зникнуть. Зрозуміло, не все буде гладенько, але треба чітко дати їм зрозуміти, що іншого шляху не буде, оскільки саме цей — в інтересах дітей.

Державна політика повинна переорієнтуватися на профілактику сирітства шляхом зміцнення сім'ї. Навіть п'ятиденне навчання дитини в інтернаті неприйнятне. Вона має відвідувати загальноосвітній заклад і жити вдома. Треба надавати допомогу сім'ї, а не фінансувати інтернати. Останні — дороге задоволення. Але що ще гірше — його вихованці абсолютно не готові до самостійного життя і стають ізгоями в суспільстві.

На жаль, на тлі складної соціально-економічної ситуації інтернати отримали "друге дихання". Система не тільки не реформується, а й поповнюється соціальними сиротами, наприклад дітьми з сімей переселенців.

— Війна завжди супроводжується цинічними маніпуляціями дитячою темою. Це і розп'яті хлопчики, і скандали зі спробами вивезти українських дітей до РФ, і не завжди однозначні заяви Є.Глінки, і дитячі гуманітарні вантажі, які дерибаняться бойовиками "ДНР". Останньою в цьому переліку можна назвати заяву російського дитячого омбудсмена П.Астахова з приводу вашого призначення, яке нібито відбулося завдяки наполяганням РФ. Як ви до цього ставитеся? І як убезпечити від цього дітей?

— Я навіть не хочу на цьому загострювати увагу. Всі розуміють, що війна супроводжується жорстокими інформаційними атаками — маніпуляцією свідомістю людей. Спасибі російському колезі Павлу Астахову, що хоч розібралися із розп'ятим хлопчиком, якого не існувало. Надія на те, що розум і здоровий глузд восторжествують, залишається.

Ми мусимо роз'яснювати батькам, що не слід беззастережно вірити магічному зомбоящику, не можна дозволяти інформаційним помиям формувати їхню свідомість. Ми бачимо, наскільки цим отруєно життя людей на Сході. І цілющою вакциною може бути тільки правда. Не треба перебивати брехню брехнею.

Звичайно, діти страждають найбільше. Отримавши ін'єкцію ТБ-отрути, батьки переносять це на них. Спілкуючись з дітьми зі Сходу країни, я, на жаль, переконувався, що більшості не прищеплено любові до Батьківщини. Але ж патріотизм не з'являється з повітря.

— Чи плануєте відслідковувати просування позову України в Європейський суд за фактом викрадення дітей-сиріт і спроб вивезти їх до РФ?

— Так. Зрозуміло, що це політичне питання. І, звісно, ми хочемо, щоб правда перемогла і всі винні були покарані. Але зараз мене більше турбують діти, які ще там залишаються.

— Тисячі дітей разом із батьками стали біженцями в Росію. Як можна їх повернути в Україну? І чи треба?

— Батьки на те й батьки, щоб самостійно вирішувати, у тому числі й де їм з дітьми жити. Я вірю, що ми піднімемо соціальну сферу на якісно новий рівень, і тоді нікого не треба буде переконувати. І якщо батьки вирішили виїхати — це їхнє право. Особисто я хочу жити у своїй країні, боротися за неї і зробити все, щоб діти тут були щасливі.

— У Болгарії я бачила незвично багато чоловіків у дитячій темі. Чому ви почали цим займатися? І чому, на вашу думку, в Україні чоловіки неохоче йдуть на роботу, пов'язану з дітьми?

— Робота в соціальній сфері, на жаль, непрестижна й малооплачувана. А чоловік повинен заробляти гроші. Це емоційно надзвичайно важка праця, і я вдячний тим своїм колегам і соціальним працівникам, які, попри все, поклали на цей вівтар своє життя і допомагають іншим у біді.

Одного разу я зустрівся з безпритульними дітьми, і це змінило моє життя. Як віруюча людина, я вирішив служити дітям. Починав з допомоги безпритульним, яких знаходив у каналізаційних люках, на горищах, уночі на вулиці. І для мене немає нагороди вищої, ніж знати: те, що було посіяно тоді, нині дає добрий урожай. Мені приємно зустрічати успішних, красивих молодих людей, яких 15 років тому я витягав "з вулиці". Тому я готовий іти далі.



  Контактная информация