Детские дома и интернаты Запорожья

Микола Кулеба: «Слід прийняти політичне рішення, що дитина і сім’я – це найвища цінність в державі»


Автор: Діана Бущук, gurt.org.ua
Опубликовано: 2015-07-02 13-30-00  Просмотров: 376



У межах Фестивалю дитячої handmade творчості «ЩосьСлон», який проходив на території Київського зоопарку і був присвячений Дню захисту дітей, ГУРТ мав можливість поспілкуватися з Миколою Кулебою, Уповноваженим Президента України з прав дитини. Про проблему сирітства, державну політику в напрямку розвитку сім’ї й особистий досвід пана Кулеби читайте в інтерв’ю нижче.



- Миколо Миколайовичу, прокоментуйте, яка зараз ситуація в України із проблемою сирітства?

- На мою думку, система сьогодні працює однобічно. Вона мала б формуватися на випередження сирітства, орієнтуватися на роботу з сім’єю, щоб дитина не потрапляла до інтернатного закладу; щоб виявити проблемну родину до того, як вона зубожіла, а батьки почали пиячити.

Сьогодні у нас страшенна проблема саме з профілактичними заходами. Раніше ми мали 12 тисяч соціальних працівників, які виявили майже 700 тисяч дітей в сім’ях, що перебували в складних життєвих обставинах. Сьогодні ситуація наступна: працівників скоротили, а сімей в складних життєвих обставинах в Україні немає. Але ж куди вони поділися? Їх просто перестали виявляти і надавати їм послуги.

- Ви зараз говорите про соціальних сиріт – дітей, які мають батьків, але вони не можуть виконувати свої батьківські функції з певних причин?

- В Україні на сьогодні близько однієї тисячі інтернатних закладів різних типів, щонайменше 110 тисяч дітей перебувають в цих закладах, з них сиріт – 8-9 тисяч, тобто не більше 7-8 відсотків від загальної кількості. Щодо решти – багато з них потенційні сироти. Є діти, які при живих батьках бувають вдома тільки взимку і влітку. Це вже сирітство, хоча держава цього не визнає.

- Ви довгий час працювали в Службі у справах дітей, створили свою громадську організацію, яка починала працювати з сім’ями. Але в державі склався цікавий розподіл: є служба, яка займається сім’ями в кризі; є служба, яка займається окремо дітьми. Тоді чому, на Вашу думку, ніхто не займається родинами, які можуть перейти в «кризові»? Для них немає сфери послуг?

- Ви зараз говорите про первинну профілактику, про роботу на запобігання. Для того, щоб займатися сім’єю, потрібна збалансована сімейна політика.

- На Вашу думку, має бути ще якась структура?

- Ні. Має бути орган, який генерує сімейну політику. В Україні сьогодні цей орган на папері є, але реально його немає. Немає людей, немає інститутів, які проводять дослідження, збирають статистику, які генерують саме стратегії, концепції, законодавство. Скажіть мені, будь ласка, який навчальний заклад готує управлінців у цій сфері? Їх немає. І за часів незалежності їх ніхто не готував. Тож, на мою думку, нам потрібна стратегія європейського зразка, яка б дала можливість вирішувати на рівні держави проблеми сімейної політики.

- Тобто якщо не буде такої політики, це може призвести до кризи?

- Я зараз говорю про державну систему взагалі, ту модель, яка б дала можливість діяти й була направлена на те, щоб забезпечити сім’ю певним рівнем. Ми не говоримо про прожитковий мінімум в розмірі 1200 гривень; йдеться про те, що ніхто на сьогодні не може дати відповідь на запитання, який же прожитковий мінімум для дитини, включаючи матеріальне забезпечення, розвиток і психологічний стан.

Проблема в тому, що ми не розглядаємо, як запобігти тому, щоб дитина не стала сиротою, або навіть якщо це сталося, щоб дитина мала можливість отримати необхідний рівень життя в суспільстві, такий собі мінімальний стандарт. Який він? Принаймні сьогодні ніхто цього не знає. Тому вважаю, що це пріоритет державної стратегії і політики.

За часи незалежності ми зросли до того, щоб усвідомити необхідність і шляхи вирішення проблеми. Слід прийняти політичне рішення, що дитина і сім’я – це найвища цінність в державі. Тоді при вирішенні будь-яких питань ми думатимемо і враховуватимемо, в першу чергу, потреби і можливості сім’ї з дитиною. Коли ми говоритимемо про школи, екологію, територіальну цілісність, про війну на Сході, небезпеку, ми будемо розуміти, що це не для чиновника, не для депутата, не для міністра, це для конкретної дитини.

- Що Ви порадите людям, які розмірковують над усиновленням дитини?

- Ви повинні бути психологічно готовими до того, що дитина має стати для вас своєю. Якщо ви не готові виховувати всиновлену дитину, не відчуваєте в собі потрібного ресурсу і потенціалу, не беріться за це. Часто буває, що сім’я відчуває жалість до дитини, хоче їй допомогти, але це не ті чинники, які мають стати основою для прийняття дитини в родину. Насправді сьогодні в дитячих будинках стоїть черга за маленькими і здоровими дітьми. Однак дітей із особливостями розвитку й старшого віку всиновлювати не поспішають.

- А чи маєте Ви особистий досвід спілкування з такими дітками? Чи бачили Ви щасливі історії?

- Таких історій багато. Питання в іншому – щоб налагодити систему, мотивувати сім’ї, дати можливість їм спілкуватися з дітьми. На щастя, в Україні вже є програми наставництва, коли дорослі можуть контактувати з дітьми в інтернатних закладах. Це досить часто призводить до того, що сім’я приймає цю дитину. Але ж погодьтесь, що дитину в 12-13 років всиновити психологічно складно. Мало хто готовий впустити в своє серце вже дорослу, сформовану дитину з її проблемами і переживаннями. Тому й потрібно, з одного боку, піклуватися про таких дітей, давати їм шанс, а з іншого – робити все, щоб мотивувати родини, дати їм навички, як опікуватися такими дітьми й правильно їх виховувати.





Данная статья принадлежит к категориям:
         Усыновление    



  Контактная информация