Кожна історія «випускника» інтернату відрізняється від іншої й водночас – схожа на попередню.

Проте завжди важко зрозуміти, чому про страшні для багатьох із нас, але банальні у сиротинському світі ситуації не говорять уголос, а надто – ніхто не намагається їх виправити. Сьогодні йтиметься про тонкощі вітчизняної системи реабілітації тих, кого називають «розумово відсталими». Наш герой – двадцятиоднорічний Володимир Пилипенко

Зустрітися з Вовою довелося у місті Арцизі Одеської області. На головній алеї у затінку ховаються від спеки кілька пам’ятників вождю світового пролетаріату. Сховалися й ми. Дивлячись у блакитні очі Володі, розумієш, що розмова буде важкою як для нього, так і для нас.

Помилки батьків чи родинне прокляття?

Десять років тому, коли одеситка Тетяна Макарова відпочивала на своїй дачі у селі Маринівці, в її двері постукала жінка – Олена Пилипенко. На вигляд їй було років 60, а насправді – лише 28. «Коли та покликала, я підійшла, але спілкуватися з нею було неприємно, – згадує Тетяна Володимирівна. – З рота жінки тхнуло, йшли кров та гній. Як потім з’ясувалося, у неї була цинга, а лікарі пророкували Олені лише кілька місяців життя». Такою була зустріч майбутньої опікунки з матір’ю Володимира. Щоправда, Макарова тоді не знала, що у цієї хворої жінки четверо дітей, побачила лише двох – хлопчика й дівчинку. Шестирічний Коля важив близько дев’яти кілограмів, а трирічна Маша зовсім не говорила. Жителі села знали, що така родина існує, але цуралися її. «Мені постійно снилося, що жінка з темним волоссям витягує мене з ями», – пригадує Олена. Макарова говорить, як вона «побачила жінку з великими божевільними очима, в яких можна було прочитати: життя мене не цікавить». Макарова майже одразу почала допомагати родині. Зараз Олена Пилипенко сама турбується про дітей, може захистити себе, розбирається у політиці. А друзі Тетяни Володимирівни інколи й досі не розуміють, звідки у жінки береться стільки сил.

Варто сказати, що Олена Пилипенко – вихованка інтернату. Ще дитиною вона потрапила до сиротинця, а у два роки її вдочерили. Спочатку в новій родині дівчинку любили, але згодом, коли мама з татом розлучились і у будинку з’явився вітчим, життя Олени перетворилося на пекло. Її так били, що дев’ятирічна дівчина втекла з дому. Прийшла до друзів батьків, де її й... зґвалтували. Цей випадок змінив усе життя Олени. Аби позбавитись батьківської опіки, у 17 років вона виходить заміж.

Спочатку народився Вова, потім Катя та Коля, згодом – Маша. Ще до появи четвертої дитини подружжя Пилипенків позбавляють батьківства. Але до дитячого будинку забрали лише старших.

«Я все пам’ятаю, – стверджує Вова. – Пам’ятаю, як нас із сестрою батько зачиняв на замок, бив. Бив він і маму, адже дуже сильно пив. Соціальні служби попереджували: «Олено, нагодуй дітей!», проте їжі вдома не було. Пригадую, як якось до лікарні, де ми були з мамою, приїхала «швидка». Нас із Катею забрала жінка. Я почав кричати, проситися до мами, але переді мною лише зачинилися двері. І все. Нас обох відвезли в один з одеських інтернатів, де рік ми були разом». Потім їх розлучили.

Шукала дітей уже Макарова. Зус-трічі з Катею матері довелося чекати ще десять років – її вдочерила родина, і порушувати цю таємницю ніхто не збирався, а от Вову знайшли швидко – у Піщанській школі-інтернаті для дітей-сиріт. «Тоді я навчався у п’ятому класі, – говорить Вова, і на очах у нього з’являються сльози. – На подвір’я приїхала «швидка». Я подумав, що комусь погано. Але з машини вийшла жінка – моя мама. Я спочатку її навіть не впізнав».

Вова, дізнавшись, що у нього є родина, захотів жити з нею. Але влада відмовилася віддавати хлопця – офіційно мати мала довести, що зможе прогодувати свою дитину. Олена, інвалід ІІ групи з пенсією у 63 гривні, цього зробити не могла. Тож війну за хлопця жінка програла.

На державному «контролі»?

Вова скаржився, що у Піщанському інтернаті дітям жилося дуже погано. «Вихователі нас били, наприклад, за погано написану контрольну роботу – указкою по пальцях, а потім говорили: «Ти вже наївся» та позбавляли обіду, – згадує Вова. – Одного хлопця, геть голого, примусили на колінах повзти по сходах на третій поверх і назад. Якщо побої не діяли, покаранням за непослух ставала божевільня – старші діти ґвалтували молодших. А коли приїздили соціальні служби, дирекція показувала, як у нас усе добре. Але ж скрізь бігали пацюки!».

Коли Тетяна Макарова на власні очі побачила жахливі умови, в яких жили діти, вона вирішила допомагати інтернату. Знайшла спонсорів. Зробила ремонт. «Тьотя Таня привозила різні речі, одяг. А коли вона їхала, вихователі все забирали собі. Якщо ж хтось насмілювався про це сказати вголос, його били та відвозили до психіатричної лікарні», – додає хлопець.

Згодом Вову перевели до одного з одеських інтернатів – ближче до мами. «Але й там було не краще. Директор Зоя Зайцева регулярно відправляла нас до обласної психіатричної лікарні №2. Там кололи аміназином та «галочкою» (аміназин та галоперидол – сильнодіючі нейролептики, що мають складні побічні дії; психіатри навіть говорять, що після їх вживання з’являється бажання вчинити акт самогубства чи вбити іншу людину. – Авт.). Наступного дня після таких ін’єкцій усе тіло так крутило, що від болю здавалося – ось-ось помру. Звісно, зараз легко говорити про таких, як я, що ми розумово відсталі, але ж відповідну довідку можна зробити будь-кому. Коли чиновникам вигідно – я здоровий, а коли ні – божевільний. Наприклад, мене ж із сьомого класу одразу перевели до дев’ятого і відправили в Тарутине до училища. Рік я там добре навчався. І жилося непогано – лише один майстер бив та забирав стипендію. Коли ж захотіли, зробили з мене божевільного (відомо, що часто подібні обстеження проводять заочно – мовляв, невже дитина з такого середовища може бути повноправною? – Авт.) – і на півроку посадили до психіатричної лікарні. За те, що коли били, я захищався: визнаю, що кидав каміння у п’яних вихователів».

«Коли дитина потрапляє до Піщанського інтернату, це означає, що вона олігофрен – розумово відстала, – пояснює Тетяна Макарова. – Після закінчення закладу вона несподівано стає нормальною – їй дозволяють навчатися в училищі. Навіть на бухгалтера вчаться ті, хто не вміє читати й писати. Проте якщо хтось із них зробить необережний крок (почне сперечатися з керівництвом), знову перетворюється на дебіла. Директорці одного одеського інтернату Вова так набрид, що вона допомогла хлопцеві скласти предмети екстерном та перестрибнути із сьомого класу одразу в дев’ятий, а потім – і у Тарутинське училище. Там усе було добре, поки у Вови не знайшли вошей. Коли їх хотіли вивести, хлопець утік – у нього ж «синдром білого халата». До того ж за кожне порушення його карали лікарнею. Адміністрація спіймала хлопця та відправила до психіатричної лікарні».

Відтоді минуло півроку, а ніхто Вову з божевільні не забирав. Тетяна Макарова починає телефонувати – мовляв, чому хлопця не відпускають. Завідувач відділення пояснює, що йому доручили Вову тримати. «А він що, хворий?» – запитує правозахисниця. «Ні, нормальний. Я навіть не можу дати йому інвалідність», – почула у відповідь. «Уявляєте, лікар пропонує, аби я забрала хлопця до себе додому! – щиро дивується Тетяна. – А чому я маю це робити? Я ж не можу забрати додому всіх сиріт, яких зустріла за десять років! Мама його теж забрати не може. Коли Вові було 12 років, ми боролися, аби повернути його у родину, а коли йому вже виповнилося 18 і держава не несе відповідальності за хлопця, його пропонують забрати. Ніхто не думає: чому у матері забрали нормальну дитину у чотири роки, зробили з неї інваліда, а зараз хочуть позбавитися тягаря!».

Подальший шлях хлопця – до будинку для людей похилого віку. Але це тільки для інвалідів. «Папір витримає все – Вові дають інвалідність та відправляють спочатку у Білгород-Дністровський до спеціального інтернату для розумово відсталих дітей, а потім – до Мирнопілля. Хоча особисто мені директор інтернату у Білгороді-Дністровському говорила, що серед її вихованців Вові не місце – він надто розумний».

Нині Вова Пилипенко живе у Мирнопіллі у геріатричному будинку-інтернаті. Це за десять кілометрів від міста Арциза. Прибирає за старими, хворими та немічними, викопує могили та ховає померлих (іноді стоячи – задля економії місця). А ще працює в полі – без захисної маски обробляє хімікатами посіви. Все це називають працетерапією, за яку кожен із таких «робітників» отримує зарплату – приблизно 20 гривень на місяць. «Ніяких свят. Ніякого моря. Ми тут – лише робоча сила», – говорить Вова. Весь час лякають Новосавицьким інтернатом, де нещодавно, за свідченнями вихованців, санітар убив хворого.

Майбутнє без майбутнього

«Кого з мене зробили? Навіщо кололи такі препарати? Зараз Макарова намагається мене витягнути, робить усе, аби не відвозили в психлікарню. Ще кілька уколів аміназину та галоперидолу, і я – труп. А я хочу жити, вчитися, працювати. Я вмію працювати – плитку-мозаїку класти, шпалери клеїти, вагонкою оббивати, – говорить Вова. – Під час відпустки хочу працювати на будівництві церкви у Бурлачій Балці в Одесі у отця Георгія. Я маю працювати, щоб допомагати мамі, брату та сестрам. Скажіть, у мене ж є мама, яку я не бачив багато років, і я хочу жити з нею, чому не можу? Я не хочу працювати як скотина у будинку престарілих і стояти в черзі на цвинтар. Хочу свою родину. Я не можу повторювати помилки своїх батьків. Мені шкода тьоті Тані. Вона нами вже десять років опікується. А у неї ж є син, онуки».

Вова щиро вірить, навіть говорить, що житиме з мамою. Але насправді Олена Пилипенко сина побоюється, переконана Макарова: «По-перше, у неї ж теж інвалідність – олігофрен. Тож якщо забирати хлопця, то не мама повинна, а я. По-друге, мама його боїться. Інтернати ж зробили із Вови гомосексуаліста – з десяти років його ґвалтували, потім він ґвалтував. По-третє, вони стали чужими людьми. Можна сказати, що Вова винен у цьому й сам. Його ж ніхто не примушує ґвалтувати. У лютому цього року Вова мені зателефонував і сказав, що жити не хоче і ладен повіситись... На той час я вже навіть вирішила відмовитися від нього – важко, коли десять років щось намагаєшся зробити для людини, а отримуєш від неї лише ніж у спину. Не хоче допомоги – нехай тоне. Але Вова потім захворів – нирки почали відмовляти, і я поклала його у лікарню. Після виписки він повернувся у Мирнопілля і зґвалтував двадцятирічного розумово відсталого хлопця. Для мене це була трагедія! А в інтернатах подібні вчинки – норма, директор на них навіть уваги не звертає. Дітей так виховували. Вони з дитинства не знали, що існує інший світ. Ось це страшна трагедія! На волі за це посадили б за ґрати. Вова потім подумав про те, що він зробив, і сам лікарю сказав: «Я збожеволів». І адміністрація будинку престарілих, аби за злочин ніхто не відповідав, відправила Вову до психіатричної лікарні. Місяць його кололи галоперидолом, тож коли хлопець вийшов, навіть мова у нього була незв’язною. Ось що робить наша каральна психіатрія з дітьми».

Незважаючи на це, Макарова й нині шукає допомоги у всіх. Той священик, про якого згадав Вова, один із небагатьох, хто простягнув руку допомоги. Але вже за місяць зрозумів, що не в змозі впоратися з важким характером молодої людини. «Та потім священик подумав, що я живу з цими людьми десять років, то чому йому так важко лише за місяць? І повернув хлопця», – говорить Тетяна Макарова. Навіть якось узяв із собою у паломницьку поїздку монастирями Криму.

Макарова переконана: важливо, щоб Володя Пилипенко потрапив у нормальну родину, де на першому місці – духовні цінності, тоді з нього ще можна зліпити людину. Опікунка його мами зараз звернулася до влади, аби нарешті створити незалежну психіатричну експертизу та перевірити всіх таких дітей. Більшість із них, вона впевнена, здорові й можуть жити нормальним життям. І Макарова це довела на прикладі мами Вови – жінка зараз, хоча й не обходиться без сторонньої допомоги, але може сказати: «Я – турботлива мама».

Після цієї розмови в Арцизі важко сперечатися, що у хлопця очевидна якась затримка розвитку. Але це не хвороба, а наслідки педагогічного та соціального нехлюйства – даються взнаки роки, проведені в інтернаті та численні візити до психіатричної лікарні. А яких результатів можна очікувати від тоталітарної системи колишньої тоталітарної держави? Якщо остання змінилася, то першу змінювати ніхто й не думає. Навіть за демократичних часів нікого покарати за справжнє насильство над особистістю…