Цей випадок стався багато років тому, але досі не можу його забути. В редакцію прийшов хлопець років двадцяти - з виразними очима, тонкими рисами обличчя і темним хвилястим волоссям. Він пожалівся, що сам-один на світі, нема у кого просити допомоги, нічого їсти, ніде оселитися… Чи треба казати, що я, недосвідчена журналістка молодіжного видання, близько до серця прийняла проблеми бідолашного сироти? Ми з колегами "вибивали" йому місце в гуртожитку, шукали роботу. Але й тоді, коли все владналося, хлопець знов і знов приходив до мене, відривав від роботи та подовгу скаржився на життя…
А одного разу вийняв із портфеля та поклав на стіл великий ніж: "Цим ножем батько в мене на очах зарізав мою матір". Не знаю, чого він очікував. Може, що я розплачуся? Але натомість я страшенно злякалася. Скористалася першою ж нагодою вибігти до сусіднього кабінету: "Люди, рятуйте, що робити?!" Мій колега, не довго думаючи, викликав міліцію…
Потім я мучилася: чи правильно він вчинив? Шкода було юнака, який через це мав серйозні неприємності. Та згодом мені розповіли (не знаю, чи правда), що той хлопець із багатьма ділився своєю жалісною історією. Дехто з чуйних жінок навіть давав сироті притулок у власній квартирі й утримував його…
Бозна, за законом яких асоціацій цей давній інцидент пригадався мені днями, коли я відверто розмовляла з жінкою, котра працює в одному з дитячих будинків області.
- Ми самі не можемо дозволити собі так харчуватися, як годуємо наших вихованців, - зітхнула вона. - Діти не голодні. Ви б знали, скільки коштів витрачається на їхнє утримання! Подивилися б, які у нас в інтернаті меблі, штори, телевізори! Та не в кожного вдома такі… І все ж, якщо хочете знати мою точку зору, будь-яка дитина без батьків бідна й нещасна хоча б тому, що їй дуже важко буде в житті. Навіть чай наші вихованці не вміють заварити - завжди одержують його готовим із кухні. Коли діти живуть у родині, вони бачать, як працюють батьки, як важко тим дістається копійка, як розподіляється сімейний бюджет… В інтернаті ж звикають, що хтось має їх забезпечувати. А потім відчувають образу, бо в дорослому житті про кожну дрібницю треба турбуватися самим. А вони не уміють! Мало того - не хочуть! Звикли ж…
ЯК ВИНИКАЄ "СТРАТЕГІЯ БІДНОЇ СИРІТКИ"?
Тетяна СЕРЖАН, провідний спеціаліст відділу соціальної роботи Запорізького міського центру соціальних служб для дітей, сім'ї і молоді
- Сиротам і дітям, позбавленим батьківського піклування, допомагати треба - ми вважали цю тезу однозначною, доки не почали активно працювати з дитячими будинками. Але коли заглибилися в їхні проблеми, зрозуміли, що допомога буває корисною і… шкідливою. Чимало добрих намірів на практиці обертається вже звичним: "Хотілося, як краще, а вийшло…"
Шкідлива допомога
Найбільш звичні й поширені способи допомоги вихованцям дитячих будинків й інтернатів - подарунки (від простеньких іграшок та поношених речей - до дорогих телевізорів), оплата розваг та екскурсій тощо… Але чи задумувалися ви про їхні віддалені наслідки?
Ось приїхали в дитячий будинок спонсори з подарунками. Всі щасливі: грає музика, діти танцюють, працюють відеокамери, клацають фотоапарати (до речі, дуже істотна деталь)… Тепер давайте уявимо, як цю ситуацію бачать діти. Вони поступово починають розуміти, що можна одержувати блага не за щось, а "безкоштовно" - тільки тому, що ти сирота. Для них сирітство стає способом "вибивати" зі світу кошти. Такою собі стратегією життя. Поступово виробляється стиль поведінки "я сирітка". Його суть у тому, що треба демонструвати своє сирітство, а після цього просити, чого завгодно (іноді грошей, а іноді - виправдання своїм лінощам і безвідповідальності). І світ обов'язково все тобі дасть й усе дозволить!
Йдемо далі. Вихованець дитячого будинку виходить у життя. Починає десь учитися або працювати. І діє за тією ж стратегією, яка стільки разів доводила свою "ефективність": я сирота, мені винні більше, ніж іншим. Не за виконану роботу, а лише тому, що я - сирота. Дуже скоро, болісно і важко, колишній вихованець дитячого будинку починає розуміти, що навколишній світ нічого йому не винний, що все треба заробляти. І відпрацьована стратегія руйнується. А інших у запасі немає!
Хто винуватець того, що в людини сформувалася подібна лінія життя? Співробітники дитячих будинків, які організують подібні акції? Спонсори? Соціальна ситуація, яка вимагає від адміністрації подібних заходів? Але ж усі вони хочуть зробити, як краще, піклуються про дітей!
Думається, причина - в короткочасності нашої уваги та бачення. Ми думаємо "просто зараз". А просто зараз подарунки дітям - це чудово!
Як навчитися думати "значно вперед"? Як має бути влаштований дитячий будинок, та й уся соціальна сфера, щоб співробітники повинні були (або могли) бачити далекі наслідки своїх дій? Поки що ситуація така, що закладам, які працюють із проблемою соціального сирітства, це ні до чого. Безумовно, є талановиті вихователі та окремі співробітники соціальної сфери, яким це вдається. Але це скоріше виняток, аніж правило.
Отже, не варто привчати дітей та оточуючих їх дорослих (зокрема, співробітників дитячих закладів) до подачок і тим самим формувати психологію жебрака. Розумію, що ця теза звучить, щонайменше, дивно. Але хочу підкреслити: не йдеться про те, що дітям не треба дарувати подарунки! Слід звернути увагу на контекст, в якому дитина отримує ті чи інші блага. Подивитися на ситуацію з її точки зору і спробувати зрозуміти, які наслідки все це матиме.
Корисна допомога
Давайте тепер замислимося, чого найбільше не вистачає дітям-сиротам? Вони багато чого позбавлені, але найсуттєвіше? Що ставить на них печатку сирітства і принципово відрізняє від інших дітей? Це не гроші, не одяг, не комп'ютери - адже чимало дітей у благополучних родинах живе в гірших умовах, ніж сироти на державному забезпеченні. Справа у більш глибинному. Найголовніше, чого їм не вистачає, - опіки. Не випадково більшість вихованців дитячих будинків офіційно іменуються "дітьми, позбавленими батьківського піклування". Добре, якщо дитину всиновлюють або вона потрапляє у прийомну родину. Та переважно ці інтернатські діти поки що лишаються "нічиїми".
Дитячому будинку потрібні попечителі та попечительська допомога! Але навколо самого слова "попечитель" чимало міфів. Один із них: "У попечителів багато грошей". Це не так! Попечитель - той, хто опікає. Тобто бере відповідальність за долю дитини, задумується над тим, які наслідки матиме та чи інша дія. Попечителем може бути будь-яка людина зі здоровим глуздом. Великі гроші, вручені дитині або дитячому будинку без врахування наслідків - шкідливі. Це не попечительські дії, не опіка. Попечитель думає про наслідки. Є багато економних способів допомогти дітям, які потрапили в складну соціальну ситуацію, а деякі з них взагалі не вимагають грошей. Попечительство - не стільки матеріальні затрати, скільки духовна відповідальність. Іноді її називають громадянською позицією…
То як же допомагати?
Багато хто вважає, що бути попечителем - щось неймовірно складне, "не для простих людей", і взагалі - "страшно і незрозуміло". Але існують нескладні способи реальної допомоги.
Спосіб перший. Дітям дитячого будинку не вистачає позитивного образу дорослої людини - звичайної нормальної дорослої людини з її успіхами, турботами, інтересами і побутовими дрібницями. Зустріч із такою людиною може визначити усе подальше життя вихованця і допоможе йому подорослішати.
Спосіб другий. У дитячому будинку дітям дуже не вистачає досвіду взаємодії з оточуючим світом: містом, природою, іншими людьми. Попечитель може включити підлітка у своє коло спілкування: клуб, секцію або компанію. Може знайти йому у вільний від навчання час посильну роботу й обговорювати з ним його (і свої) успіхи та невдачі. Але і в компанії, і на роботі від нього слід вимагати відповідальності й честі, допомоги і "голови на плечах" - усього того, чого вимагаєте від себе і своїх друзів. Всепрощення "сирітки" і безкарне "не хочу - не буду!" виховує все того ж утриманця, а не дорослу людину.
Спосіб третій. У соціальних сиріт немає нормального життя в сім'ї. Деякі взагалі не мають досвіду проживання й виховання у родині, а в багатьох такий досвід, що краще б його не було. А потім ці діти виростають і створюють власні сім'ї. А як їх будувати, якщо не знаєш, що це таке?
На жаль, статистика й досвід свідчать, що соціальні сироти породжують таких же соціальних сиріт. Тому дуже цінна допомога вихованцю дитячого будинку - надати йому можливість пожити в родині. Іншими словами, на певний час узяти таку дитину до себе. Подібна допомога буде неоціненною! Причому, це не означає щодня влаштовувати дитині свято. Їй потрібен реальний досвід життя у родині: прибирання в квартирі, вигулювання собаки, відповідальність за молодших, поїздка на роботу до попечителя, подарунок на день народження і пиріжки по вихідних, родинні "вилазки" на природу… Зрештою, навіть з'ясування стосунків (якщо це необхідно). Є чимало варіантів, як подібні дії попечителя можна оформити юридично.
Спосіб четвертий. Дітям із дитячого будинку або інтернату необхідна хороша освіта. Як правило, вони вчаться гірше за своїх ровесників. Є термін "занедбаність" - коли в дитячі роки дитиною ніхто не займався. Начебто й голова світла, і старається - а оцінки погані. Бо цій дитині доводиться докладати зусилля, щоб "узяти" те, що дітям у родинах дісталося, коли вони читали з бабусею книжку на дивані.
Дитина з дитячого будинку рідко потрапляє в хорошу школу, а якщо все ж потрапляє, то "не тягне" і її переводять у допоміжну. Бо спочатку такій дитині потрібна індивідуальна освітня програма і, значить, талановитий учитель. Якщо ви настільки освічені, що можете навчити дитину вчитися, то ціни вам немає! Допоможіть хоча б одній дитині - і це буде попечительство вищої проби.
Або ж можна допомогти тим педагогам, які уміють вести індивідуальні освітні програми для дітей, позбавлених батьківського піклування, але нічого за це не одержують.
Можна також заснувати стипендію вихованцю дитячого будинку, який краще за всіх вчиться. Або тому, хто найбільше виправив у чверті двійок і трійок. Або тому, хто найкраще вирішує задачки на винахідливість. Або тому, хто навчається і водночас займається спортом. Варіантів безліч!
Способів реальної допомоги вихованцям дитячих будинків можна знайти дуже багато. Адже все починається з малого. Треба лишень навчитися "далеко" дивитися і за кожною повсякденною дією бачити можливе майбутнє дитини.