Діти Запоріжжя лого

Ховалися три місяці у кімнаті для грошей

17 грудня 2022, 21:45 379 Автор: Лариса Крупіна life.pravda.com.ua Як прийомна мама із 14 дітьми рятувалися від війни на Дніпропетровщині.

Ховалися три місяці у кімнаті для грошей

У слухавці звук весь час переривається.

Чекайте, зараз вибіжу на вулицю, там гарно ловить, – говорить Валентина Іванівна Ткаля, прийомна мама.

Зненацька чую звуки обстрілів. "Тут щось не те", – думаю. Які вибухи в Яремче, куди Валентина давно вже перевезла всю свою велику сім’ю з Марганця?

Та я у Марганці знов! – пояснює вона. – Вирвалася, щоб забрати речі.

Звуки обстрілів посилюються. О, Господи, мій дзвінок точно невчасний... Зате питання, чи не страшно Валентині було брати 30 дітей (а саме стільки вона виховала, створивши в 2014 році у Марганці дитячий будинок сімейного типу) відпадає само по собі. Ця жінка точно не з лякливих.

Вона не тільки зберегла життя всім своїм дітям і вивезла їх у безпечне місце. А ще разом з ними активно допомагала ЗСУ, теробороні і переселенцям. А її найстарші донечки 16-річні Настя і Марина так взагалі стали відомими на всю Японію. Бо вели прямі відеорепортажі про війну для японських дітей, показуючи її страшні реалії.

Розповідаємо їхню історію.

Ховалися три місяці у кімнаті для грошей

Зустріч Нового 2022 року в будинку сім'ї Ткаля у Марганці. Святкові вогні, вбрання, подарунки. Діти щасливі.

"Перед Богом пообіцяла: "Як виживу, візьму донечку!"

Прийомна мама Валентина Іванівна сама могла померти сиротою. Ну які шанси у покинутого немовляти, що народилося з критично низькою вагою 1700 грам?

Та моя бабуля, яка дуже мене любила, цього не допустила, – пригадує телефоном Валентина Ткаля, повернувшись в Яремче. – Мене удочерили відразу після народження. Була зима. І бабуля, мама прийомної мами, вигрівала мене, малесеньку, у духовці. Отака в ті роки була "реабілітація"… Нічого ж іншого не було.

Не думали, що виживу. А я вижила. Потім, коли вже сама забирала дітей з притулків, а вони і прагли цього, і боялися, то, щоб не лякалися невідомості, казала: "Я з тобою однієї крові. Я така ж як ти. Мені не дали пропасти, і я тобі не дам!"

Про те, що вона прийомна, Валентина дізналася лише в 37 років. Сказали "добрі люди". Виявляється, про те, що її удочерили, знали всі. Навіть наречений, коли брав її за дружину, знав. Але нічого не сказав.

Я вмерла тоді, – зізнається Валентина. – Дуже довго верталася до життя. Чоловік мене витягав із депресії. Переконана: говорити дитині правду про те, що вона всиновлена, треба якнайраніше. Почала шукати, і шукала рідних батьків все життя, але не знайшла. Раптом дуже гостро зрозуміла, що відчувають діти з притулку, який поруч з нашим будинком, і якому ми з чоловіком дуже часто помагали, адже займалися сільськогосподарським бізнесом і мали змогу. Хотіла подарувати радість хоча б одній сироті. Але треба було підіймати трьох синів

Коли хлопці нарешті закінчили виші і укріпилися в житті, спати спокійно більше не могла. Та тоді узяти дитинку не вдалося. Онкологічне захворювання, боротьба два роки.

Перед Богом пообіцяла: "Як виживу, візьму донечку". А взяла трьох! (Сміється). Це сталося у 2011 році. А потім ще одну! Потім, у 2014-му створили дитячий будинок сімейного типу.Так ми з чоловіком Володею стали батьками 30 дітлахам. Дехто з них вже виріс і створив свої сім’ї. Плюс у нас своїх троє синів. З їх татом ми більш як 40 років. Я його з армії дочекалася, – розповідає Валентина. – Діти тата обожнюють. Як кровні, так і народжені серцем. 23 лютого якраз вони нас вітали з 42-ю річницею подружнього життя. Тоді ніхто і гадки не мав, що на ранок місто почнуть бомбити… І от у тебе серце калатає. Як дітей вберегти?

Ховалися три місяці у кімнаті для грошей

23 лютого 2022 року Валентина і Володимир відзначили 42 роки щасливого подружнього життя. А наступного дня почалася війна

На той момент із жінкою було 14: Володимир, 17 років, 16-річні Марина, Настя і Максиміліан, 15-річна Аня, 14-річні Іван та Сергій, 13-річний Михайло, 12-річні Артем, ще один Артем і Ангеліна, 11-річна Аріна, 10-річна Олександра і 6-річна Вікторія.

"В дитинстві тонула. Але війна це ще страшніше"

Старші доньки Валентини 16-річні Настя і Марина, які, коли сім’я жила у Марганці, вели відеорепортажі для японських дітей з місця подій, теж пригадують 24 лютого. Як тато піднявся на другий поверх, як вони голосно про щось з мамою розмовляли, а потім він швидко спустився і сказав усім негайно збиратися: "Війна!"

Я не повірила! – пригадує Настя. – Думала, просто десь щось вибухнуло, і все скоро припиниться… Я в дитинстві тонула, і вже з життям прощалася, а брат рідний мене врятував. Було страшно. Але війна це ще страшніше. Бо тоді я боялася лише за себе. А зараз ще й за друзів та рідних…

Дітлахи похапали тривожні валізки, складені заздалегідь. Але у той день сім’я вибратися не змогла. Та й батьки, як і багато хто, були тоді дезорієнтовані: стільки дітей, плюс онуки, як їх всіх вивезти? Де одночасно їх можуть прийняти? Як виїхати, щоб не потрапити під обстріли? Вони вирішили залишитися в своєму будинку.

Їхнє місто Марганець не було окуповане, але перебувало під постійним обстрілом з боку Енергодара.

– А де ви ховалися під час бомбардувань? – запитую.

В кімнаті для грошей, – відповідає Маринка.

– Цікаво!

Та вже ні! Бо грошей там давно уже нема. В нашому будинку раніше був банк. Мама казала, що 20 років тому. Від нього залишилася класна схованка з броньованими дверима та стінами. Ми поклали там стелажі, накрили їх матрацами, принесли ковдри, воду, провізію – і для людей, і для наших собак та котів. Адже як їх кидати? Ми своїх не кидаємо.

Ми дуже любимо тварин. Одного разу застряг у паркані собачка, заплутався дуже, так ми і сходи тягли, і воду, і їжу, і розплутали й випустили її, і навіть нагодували! І у нашому "бункері" ми були всі разом: і батьки, і діти, і собаки з котами, і іграшки…

– Як же ви заспокоювались? Хто кого обіймав? Хто іграшку, хто друга, хто собаку?

Ми одне одного обіймали, – згадує Настя. – А батьки говорили: "Не хвилюйтесь, все буде добре, все скоро закінчиться".

Валентина Іванівна пригадує, що в її радянському дитинстві, коли не дуже було заведено голубити дітей, їй дуже не вистачало уваги, обіймів, поцілунків, якихось секретиків з батьками. Тому намагалася дати це всім своїм дітям з лишком.

"Та й у відповідь нам з батьком від дітей діставалися і поцілунки і обійми разів по 20 з кожним на день", – посміхається вона.

Там, у домашньому бомбосховищі, пригортала їх ще сильніше, а коли тривога закінчувалась, випускала у двір пострибати на батуті і поплавати у домашньому басейні: дитинство має бути дитинством.

Ховалися три місяці у кімнаті для грошей

В перевах між тривогами мама дозволяла малечі поплескатися в домашньому басейні. Та 11 червня сім'я все ж евакуювалася в Яремче (Івано-Франківська область)

"Ми ховалися три місяці у… кімнатці для грошей"

Водночас батьки намагалися згуртувати дітей спільними справами.

Гуртом ліпили пєльмєшки і робили голубці, – згадує Настя. – Плели сітки для ТрО, навіть наша найменша, шестирічна Вікуся.

Їхня сім’я допомагала переселенцям та воїнам ЗСУ продуктами, одягом, памперсами для малечі, грошима. Марганецький виконком постійно збирав допомогу для воїнів: сітки, консервацію, солодощі, і їхня родина виділяла поміч теж. Адже звикли мати на величезну сім’ю вдосталь запасів. Іноді, щоправда, виїжджали по хліб. Купляли якісь продукти.

Тим часом японські журналісти почали шукати дітей, які могли б у прямому ефірі доступно розповідати маленьким японцям про війну в Україні. Українська благодійна організація фонд "Благомай" зв’язала їх із сім’єю Валентини та Володимира. Ведучі визначилися відразу: старші сестри, мамині помічниці Настя, яка захоплюється танцями і малюванням, і Маринка, яка любить волейбол і також малювати. Звиклі до публічних виступів, до відстоювання своєї думки, вони ідеально підходили для цієї ролі.

Ховалися три місяці у кімнаті для грошей

Настя і Марина (крайня праворуч) з мамою і татом. Мама хвалиться, що вони не тільки дуже талановиті, а ще й гарні помічниці

Ведучим в японській студії був журналіст Масаші Терамото. З українського боку, у себе на батьківщині, прямий ефір вели Настя і Марина.

У кімнатці для грошей ми ховалися три місяці, – розказує Настя. – А в перервах між обстрілами підіймались у будинок і виходили на зв’язок з японцями. Часто японські діти після наших розповідей про те, як борються наші воїни, як стійко переносять біду мирні жителі, просили показати, що в нашому будинку за вікном. А ми живемо на прибережній території Каховського водосховища, від нас 6 кілометрів до Запорізької АЕС через водосховище.

Вона розташована в Енергодарі. І з вікон нашого будинку видно енергоблоки. І хоч вікна були заклеєні скотчем, скрізь які не дуже то й багато угледиш, японські діти спочатку жахалися, потім співали на підтримку японських пісень і слали сердечки. Ми з Мариною у відповідь співали "Ой, у лузі червона калина…".

Щоправда, глядачі не підспівували – не вивчили ще слів "Ой, у лузі", – посміхається Марина. – А от гімн України – залюбки. Вони всі його знають! В кінці ми прощались і дякували: "Гуд бай! Арігато!". Вони у відповідь слали повітряні цілуночки і проголошували: "Слава Україні!"

Одного разу, коли юні ведучі вчергове показували японцям відео, що коїться за вікном їхнього будинку, раптово почали лунати вибухи. І хоч вони були удалині, мама швидко наказала донькам спуститись у бункер, що в їхньому будинку.

Прямий ефір дівчата перервали. Маленькі японські глядачі були вражені. Напевно, саме після цього вони зробили коробки з прапором України і пішли за дозволом у префектуру, щоб встановити ці бокси у центрі міста. Зібрані гроші передавали на потреби дітей України, які страждають від російської агресії.

"Я б їх порівняла з Китайською стіною"

Тим часом вони наважилися виїхати. Все їхнє сімейство. Усі 14 дітлахів і батьки.

В яку мить мама з татом ухвалили таке рішення? – запитую у дівчат.

Знаєте, у нас біля вікна дуже близько прилетіло, – пояснює Марина. – І в центр також прилетіло. Вибухи часто траплялись за 200-300 метрів з усіх боків. Коли стало зрозуміло, що пересидіти не можна, мама зібрала документи й стала обдзвонювати всіх, хто міг допомогти виїхати. Вона розв'язала це питання дуже швидко. І ми рушили 11 червня до Львова евакуаційним потягом. Потім доїхали до Яремче.

Ховалися три місяці у кімнаті для грошей

В перевах між тривогами мама дозволяла малечі поплескатися в домашньому басейні. Та 11 червня сім'я все ж евакуювалася в Яремче (Івано-Франківська область)

Там сім’я оселилася у будинку, який допомогла зняти благодійна недержавна організація СОС Дитячі Містечка Україна. Будинок, хоч і менший за їхній у Марганці, але всім вистачає місця. Головне, що діти у кімнатах по двоє, як і у рідному домі. Їм тут затишно і зручно. Проте все одно хочуть додому. Будинок їхній вцілів. Тільки вікна повилітали.

– А як ваш проєкт? На новому місці зв’язувались з Японією?

- Так, – продовжує Марина. – До нас в Яремче приїхав Масаші, провів з нами два незабутніх дні і передав подарунки від японських дітей: обігрівачі, іграшки, шкарпетки, планшети. Решту коштів передали у фонд "Благомай" на потреби інших дітей-біженців. Він провів черговий ефір, і запросив нас у гості в Японію. Так що ми всі ждемо перемогу…

Ховалися три місяці у кімнаті для грошей

Журналіст Масаші Терамото разом з Настею (крайня ліворуч), Мариною і найменшою з сестер Вікусею

Обличчя дівчат не захмарені, спокійні. Вони почувають себе у безпеці. Та і як інакше, якщо мама завжди поруч. От і зараз, під час нашого відеозв’язку, вона щось тихенько, хвилюючись, підказує донькам. Хоч і не в кадрі.

Звичайно, я запитую Настю і Марину про маму Валентину і тата Володимира. В якому образі вони їх бачать?

Мабуть, я б порівняла їх з такою міцною Китайською стіною, – миттєво відгукується Настя. – Така прямо оборона, оборона…

Фонд «Щаслива дитина» — ефективна допомога тим дітям Запорізької області, які найбільш її потребують

Їм потрібна наша допомога
Кирило Кулинич
Кирило Кулинич

Периферичний парез правої стопи

Допомогти зараз
Лев Устінов
Лев Устінов

Cиндром аутистичного спектру

Допомогти зараз

У 2024 ви допомогли на суму, грн.

3 291 115

Витрати фонду в 2024
57 хворим дітям 1 052 195 грн.
Мед. обладнання: 88 381 грн.
Гуманітарна допомога: 969 402 грн.
Дітям з інвалідністю: 1 492 190 грн.
Дитячому экоселу: 39 956 грн.
Сиротам и малозабезпеченим: 124 248 грн.
Допомога дорослим "Хелпус": 553 987 грн.
Службові витрати: 514 833 грн.
Загалом витрат: 4 915 462 грн.

Всього з 2007 надано допомоги, грн.

142 531 403