Дурень, псих, ідіот чи даун, дебіл, імбецил, шизофренік, олігофрен, недоумок – це все неповний синонімічний ряд, яким користується наше суспільство у повсякденному житті, від дітей і підлітків до старших і старих людей, від моральних невігласів до культурно вихованих індивідів, від людей без диплома до людей з кількома освітами.
Ці слова пишуть на парканах та шпальтах газет і вживають у дискусіях у прямому ефірі на телебаченні й радіо. Цими словами багато членів здорового українського суспільства висловлює своє незадоволення, обурення, агресію чи злість, реагуючи таким чином на образу з боку якоїсь людини. У лексикології ці слова класифікують як образливі. На побутовому рівні їх вважають лайкою. У лікувальній педагогіці на подібні поняття накладено табу. У психіатрії – це звичні терміни, якими позначають конкретне захворювання людини.
Сотні тисяч громадян з діагнозом «психопат», «ідіот», «сифілітик», «синдром Дауна», «дебільство», «імбецил», «олігофрен», «шизофренік» тощо існують у нашому суспільстві так, що для фізично та психічно здорового суспільства їх практично «немає»: вони не ходять вулицями, не їздять у транспорті, не бувають у музеях і театрах, не вчаться у школах та інститутах. За старою радянською звичкою, коли завдання психіатрії було насамперед карати, досі багато з цих діагнозів означають, що до людини припиняють ставитися як до особистості з усіма належними їй правами. Цьому сприяють як лікарі у пологових будинках, коли мама народжує розумово чи фізично неповносправну дитину, так і чиновники різного рівня. Але чи так це насправді? І чому у переважній більшості психоневрологічних інтернатів в Україні люди практично не одужують?
«Навіщо вам потрібен цей дебіл?»
Коли в Україні народжується дитина з вадами психічного й фізичного розвитку, на приклад з синдромом Дауна, то перші слова, які чує мама від лікаря у пологовій залі: «Навіщо вам потрібен цей дебіл? Залишайте дитину, ви не знаєте, які ці діти будуть потім агресивні, ваше життя буде скалічене. Ви молода, ще народите собі здорову дитину. А цих дітей треба «поховати» в закритих закладах». Переконати маму відмовитися від такої дитини – загальноприйнята практика у пологових будинках. Багато з таких немовлят залишаються у спеціалізованих Будинках дитини, але є мами, які забирають сина чи доньку додому, доглядають за дитям і виховують самі. Часто ціною розпаду сім’ї. Відомо, що переважна більшість родин, у яких виховують дітей з тяжкими вадами здоров’я, розпадаються – чоловіки не витримують щохвилини проявляти турботу.
Коли сонячна тепла погода, діти бавляться на подвір’ї будинку-інтернату (III-IV профіль). На візку – 11-річна Юля (Знам’янський дитячий будинок-інтернат)
Коли дитині-інваліду з важкою психічною вадою виповнюється чотири роки, її подальший шлях з дитячого будинку – в інтернат соціального профілю, де вона перебуває до 25 років (нині держава розглядає питання підняття вікового порогу до 35 років, аби зменшити травматичні наслідки перебування підопічного у «дорослій» установі). Потім – психоневрологічний заклад для дорослих, або геріатричний пансіонат, або психлікарня. Людина, по суті, стає пожиттєвим мешканцем такого закладу, звідки їй залишається одна дорога – на місцевий цвинтар (правда, дорога сюди для неповносправної людини в Україні часто пролягає набагато раніше, ніж вона встигає досягнути дорослого віку).
Ірина Лубяницька, яка тринадцять років пропрацювала у психіатрії, каже, що у будь-якій країні світу таких людей можна бачити на вулиці – у нас же їх немає, і не тому, що вони цього не хочуть. Як відомо, історія радянської психіатрії знає випадок, коли у часи Хрущова велетенська кількість інвалідів війни зникла з вулиць усіх міст в одну ніч – усіх забрали в інтернати. Правозахисники пояснюють, що радянська влада зробила усе можливе, щоб ці люди не заважали «строителям комунизма» і не маячили перед очима.
Марійка зі Знам’янського дитячого будинку-інтернату
Перед тим, як розповідати про людей, яких у нашому суспільстві за тією вкоріненою звичкою «немає», варто пояснити «азбуку» щоденного життя в інтернаті. Люди з психіатричним діагнозом і тяжкими фізичними вадами (не лише вродженими, а й набутими внаслідок травми під час пологів, або внаслідок невдало зробленого щеплення, або внаслідок тяжкої травми, або після хірургічного втручання у мозок, або просто в наслідок того, що дитину було кинуто напризволяще і її ніхто ніколи не вчив), існують за бетонним, залізним або дерев’яним парканом. Вони живуть у віддалених і не дуже селах, у старих панських будівлях кінця позаминулого століття, де стеля сягає чотирьох метрів, і ліжка щільно стоять у залі для бенкетів та кімнатах для челяді.
Житлова кімната у психоневрологічному інтернаті для чоловіків у Пирятині.
Або живуть на околиці районних містечок, у збудованих у після війни переважно двоповерхових приміщеннях з «крилами», де у двері не проштовхнути візок і самостійно не спуститися сходами. Або живуть у семиповерховій будівлі 1980-их років – часів розквіту радянського суспільства – на 400–600 койкомісць. Або живуть у старих піонерських таборах. Або в гаю посеред поля, де на десяток кілометрів жодної живої душі, живуть у казармах старих військових секретних ракетних баз, де досі треба «ходити до вітру» не по-цивілізаційному і самотужки палити котельню, аби в трубах текла гаряча вода. Майже усі такі місця густо пропахлі сечею та півпроцентним розчином хлораміну. Місце перебування людей з вадами психіки та тіла в нашій країні досі називають загальнозрозумілим словом «дурка». Скарг від мешканців таких закладів по суті ніхто ніколи не отримує. Звичайно, як у кожному суспільстві, у нашій країні теж є сталий процент психічнохворих громадян, ступінь божевілля або агресивна поведінка яких настільки небезпечні, що вони складають загрозу для суспільства чи для себе. Так, їх утримують у закритих психіатричних закладах тюремного типу. «Решта – мають принципове право на спілкування зі світом, мають право на соціальну, а не каральну психіатрію», – пояснює Ірина Лубяницька.
Установи інтернатного типу в Україні поділені між трьома міністерствами – охорони здоров’я, науки й освіти та праці й соціальної політики. У підпорядкуванні останнього якраз і перебувають інтернати, у яких живуть (або переважно існують) фізично й психічно неповносправні люди. Скільки таких громадян у країні в нас ніхто достеменно не рахував, цифр не озвучував, жодних більш-менш правдивих даних міністерські чиновники не оприлюднюють. Різниця між особами, які звертаються до медичних закладів за допомогою, і особами, які страждають на психічні розлади, але ніколи не зверталися до лікарів, досить суттєва, зауважують психіатри.
Відомо, що у системі Міністерства праці та соціальної політики є 321 інтернат для дорослих: зокрема, для громадян похилого віку та інвалідів – 83, 27 пансіонатів для ветеранів війни і праці, 150 психоневрологічних інтернатів (вони розділені переважно за статтю, а не за діагнозами). Решта інтернатів під дахом відомства – «дитячі». У всіх них перебуває близько 55 тисяч громадян.
Вітальня-кінозал у психоневрологічному інтернаті для жінок у Знам’янці
У системі соціального захисту дитячі будинки-інтернати розділені за профілем захворювання. До першого – належать школи-інтернати для дітей з наслідками поліомієліту чи дитячого паралічу. Тут переважно мешкають підопічні з фізичними вадами, але зі збереженим інтелектом (самостійно мислять, читають, пишуть, малюють тощо). До другого профілю належать школи-інтернати, у яких переважно мешкають діти з легкими та середніми розумовими вадами. У деяких з таких закладів передбачена допоміжна школа, у якій педагоги викладають предмети за спрощеною програмою загальноосвітньої школи (дітей по суті навчають основам трудової діяльності, надаючи навики самостійного життя). До третього – належать школи-інтернати для дітей з відносно збереженими фізичними даними, але з помірно глибокою розумовою відсталістю. Тут підопічних розділяють за статтю для запобігання статевим стосункам, фізіологію ніхто не відміняв. Четвертий профіль – це інтернати для дітей з важкими фізичними вадами, але з різним ступенем розумової відсталості (у цих закладах можуть перебувати діти й з повністю збереженим інтелектом, але через важкий фізичний стан не можуть його продемонструвати). Підопічних не розділяють за статтю, оскільки маючи важкі фізичні вади (наприклад, дитячий церебральний параліч або артрогрипоз, тобто вроджені вади кінцівок), діти вважаються лежачими. У 56 інтернатних установах I-IV профілю на утриманні держави нині знаходиться 7158 вихованців, з них в інтернатах IV профілю – 1331 дитина.
Аномальні діти
У західній частині Карпатських гір є село Тухолька. Воно розкинулося на висоті 900 м над рівнем моря. На 308 дворів і 920 мешканців живе троє дітей-інвалідів. Одна з них – десятирічна Інеса Посисень. Дівчинка народилася напередодні Спаса, без обох ручок, без куприкової кістки і трьох нижніх хребців, сечовий міхур залишається майже такої ж ємкості, як при народженні, у дитини часто хворіють нирки. Інеса – інвалід дитинства першої групи, батьки щомісяця возять доньку за 150 км від дому, до Львова на безперервні обстеження.
Інеса з молодшою сестричкою Боженою
Інеса навчилась використовувати ніжки замість ручок
У львівському дитячому будинку №2 Інеса провела три перші роки життя. Зрештою, батьки вирішили забрати доньку додому, і весь цей час за Інесою дивиться бабуся. У 3 роки дівчинка вимовила перші слова «Ба» і «Ма». Сьогодні Інеса малює і вишиває, заселяє нитку в голку і пере свої шкарпетки, друкує на комп’ютері і міняє батарейки в годиннику, вона дрібно нарізає зелену цибульку і їздить на велосипеді, танцює і грає в шахи, футбол і карти. Коли мамі щось потрібно принести, Інеса відразу чи візьме у зубки, чи покотить ніжками, чи притисне підпоріддям до шиї й принесе. Галина, мама дівчинка, каже, що Інеса старається довести, що вона теж все може робити, як це роблять інші. Найбільше дівчинка любить рахувати, додавати та віднімати.
Інеса ходить до школи, точніше, пішла, два роки тому. Галина розповідає, що коли першого вересня на першому дзвонику усі діти тримали в ручках букварик, усі дарували вчительці квіти, усі підбігали, з радістю обіймали – Інеса одна стояла в стороні, вона побачила, що не така, як всі. «А коли на уроці вчителька запитала: дітки, підніміть ручки, хто знає відповіді на такі-то питання, – продовжує розповідати мама, – або казала «діти, поплескайте в долоні», доньці було важко це зносити». Інеса тепер досить часто повторює, що хоче жити. І продовжує вчитися, учителі приходять викладати додому.
Малюнки Інеси
За прогнозами лікарів, майбутнє Інеси у наших реаліях доволі сумне. З такими вадами, які має дівчинка, якщо не зробити необхідних операцій на хребті, на сечовому міхурі, найоптимістичніший варіант – бути лежачою. А це означає – щохвилинний індивідуальний догляд. Або інтернат, і скоріше за все, через халатну роботу психолого-медико-педагогічної комісії, яка «сортує» дітей по спеуцстановах, не І, а IV профілю.
Дев’ятирічну Ніколетту з діагнозом «дитячий церебральний параліч» батьки теж виховують вдома. Дівчинка з батьками живе у Києві і щойно закінчила другий клас. Правда, на свято останнього дзвоника мама доньку не повела. Олена пояснює це тим, що дуже важко дивитися, як діти танцюють вальс, «а твоя дитина, можливо, його ніколи не затанцює». «Якщо плачуть батьки нормальних дітей, то що буде зі мною? – запитує мама. – Ми маємо великі сподівання на успіхи доньки. А все відбувається дуже поволі, надто маленькими кроками».
Причиною захворювання Ніколетти стало щеплення від поліомієліту, яке зробили у семимісячному віці у місцевій поліклініці. Дитячий лікар, з вини якого дівчинка стала інвалідом (і, зі слів мами, не тільки вона одна), жодного покарання не поніс і досі працює у тому ж закладі. Батькам Ніки, яка має повністю збережений інтелект, лікарі два роки тому відмовляли видавати довідку про стан здоров’я дитини для навчання у середньому загальноосвітньому закладі, пояснюючи це тим, що такі діти не повинні вчитися у нормальних школах. Мама наполягла. І тепер серед сімнадцяти здорових дітей вже у 3-а класі вчитиметься і Ніколетта. Ні директор середньої школи №175 Віра Борик, ні класний керівник жодних заперечень проти навчання дівчинки з ДЦП не висловили, як і батьки решти дітей у класі.
У школу Ніколетта ходить з мамою. На уроках працює самостійно, але у перерві потребує сторонньої допомоги. Крім навчання дівчинка тричі на тиждень займається з логопедом. Вартість занять – від 20 до 50 грн (якщо вчитель приходить додому). Також постійно треба проходити курс усіляких видів масажу. У поліклініці ця процедура коштує 50 грн, приватно – до 170 грн за годину. Раз на півроку Ніці проколюють понад десятиденний курс різноманітних препаратів, вартість однієї ампули – до 50 грн. Крім цього, у середньому двічі на рік треба лягати на обстеження у стаціонар неврологічного відділення, де доба перебування коштує батькам не менше 250 грн. Аби доїхати до лікарні чи до окремих педагогів, Олена з донькою користуються загальноміським транспортом, але часто доводиться брати й таксі (з роками дівчинці все тяжче ходити на довгі відстані, а мамі – часто носити дитину на руках). На спеціальне ортопедичне взуття у сімейному бюджеті прописана окрема стаття витрат – чобітки, черевики, босоніжки – якісні речі закарпатського чи івано-франківського виробництва коштують не менше 180 грн за пару. На що сім’я, яка виховує дитину з ДЦП, не витрачає коштів, так це на памперси – дівчинка може впоратися з цим сама.
«Багатьох дітей батьки по можливості не ставлять на психіатричний облік, вони бояться це робити. Якщо дитину визнають психічно неповносправною, вона не матиме можливості ходити до школи, лікарі не дадуть путівки у санаторій», – говорить психолог Лубяницька. «Для таких дітей у нас закриваються усі двері у житті. Аби залишити дитині можливість розвиватися і вчитися, батьки не йдуть на це».
Оскільки сім’я Олени та Рустема, які виховують Ніку, повна й не підпадає під загальне поняття, встановлене законами – «асоціальні елементи» (не малозабезпечені, не наркомани, не алкоголіки, не бомжі), – то щомісячна допомога держави у догляді за дитиною-інвалідом для цієї сім’ї становить на сьогодні 300 грн. «На дитину-інваліда, яка виховується в сім’ї – у нас за Законом виходять з рівня забезпечення прожиткового мінімум – батьки отримують соціальну допомогу як малозабезпечені, отримують соціальну допомогу на дитину-інваліда і допомогу по догляду за дитиною. Ця сума разом не перевищує 1000 грн», – розповідає народний депутат і колишній міністр праці та соціальної політики Михайло Папієв. За словами депутата, на утримання однієї такої дитини в інтернаті держава виділяє 2900 грн щомісяця (натомість джерела «Главреда» у профільному міністерстві спростовують цю інформацію і називають суму у 1 500 грн, які виділяються на державне утримання однієї дитину). «Ці кошти розподіляються відповідно до затверджених нормативів: на харчування, одяг, медичну і психіатричну допомогу, включно з витратами на опалення, воду, зарплату тощо», – говорить екс-міністр.
Світлана (Знам’янський дитячий будинок-інтернат)
Це абсолютно достатні гроші, аби забезпечити дітям-інвалідам належний догляд, лікування, навчання і реабілітацію, кажуть фахівці з недержавних організацій, які опікуються дитячими психоневрологічними будинками-інтернатами. Натомість експерти констатують, що в державі відсутні будь-які стандарти догляду за такими громадянами. В Україні реальна щоденна ситуація у психоневрологічних закладах часто викликає жах у сторонніх людей. Діти у частині інтернатів ніколи не бачили сонця, вони роками, десятиліттями лежать у ліжках у кімнатах по 6-10 чоловік, однаково підстрижені, одягнуті в однакові теніски й однакові рейтузи одного кольору, діти з геть знівельованим індивідуальним обличчям (як, на приклад, в Одесі, в інтернаті для дівчаток), з рівно однаковою увагою до кожного, часом лежать просто на клейонці, часто голі (як у Ладижині), з вагою у 18 кг у 26 років (як у Торезі Донецької області). «Починаємо з’ясовувати, чому так відбувається, – розповідає Михайло Папієв, – і доходимо дуже простого висновку: няням не вигідно годувати цих дітей, бо тоді підопічні набирають вагу, і няням стає важко перевертати таких дітей з боку на бік, аби не було пролежнів чи міняти білизну». І директори цих закладів намагаються не пускати у стіни своїх інтернатів жодних сторонніх людей.
«На загальнодержавному рівні будь-якого системного підходу до реабілітації цих дітей взагалі немає», – говорить Мар’яна Воронович, журналіст-волонтер, яка впродовж дев’яти років займається проблемами психічно й фізично неповносправних дітей. «Але основна трагедія у тому, що часто діти зі спеціалізованих будинків дитини приходять в інтернати у такому занедбаному стані, що реабілітовувати їх надзвичайно важко. Вони настільки втрачають свій потенціал, порівняно з дітьми, які виховуються вдома, що його просто уже не наздоженеш.
Кімната дитячого інтернату. У ліжечках – Слава і Роман (Знам’янський дитячий будинок-інтернат)
Це стосується і фізичного, і розумового, і психічного стану дитини. Відсутність системи раннього втручання призводить до того, що дитина в чотири роки не може адекватно показати, що вона може, що могла б з таким діагнозом».
Стадію розвитку дитини і, відповідно, місце її подальшого перебування визначає психолого-медико-педагогічна комісія (ПМПК), якої бояться, як дідько ладану. Для оцінки дитини експерти комісії використовують певні стандартизовані тести. «Але якщо до чотирьох років дитиною ніхто не займався, вона собі лежала в ліжку й дивилася у стелю 24 години на добу, бо некваліфікований персонал дитбудинку не знав, що з нею робити, і цій дитині члени комісії показують квадратик, трикутник чи ще якусь фігуру, і кажуть: назви, що це таке, чи склади до купи, а дитина перший раз у житті це бачить (хоча за іншими тестами вона може на певному рівні показати свою розумову повносправність), дитина не може пройти ці стандартизовані тести. Це ще у кращому разі, що таке тестування відбувається, у гіршому – ПМПК приїжджає, дивиться, що в дитини синдром «Дауна», або інший важкий діагноз, вона майже не говорить, і не рухається і, до побачення, – третій-четвертий профіль. Українська інтернатна система просто інвалідизує дитину», – переконана Мар’яна Воронович. Ірина Лубяницька підтверджує це і каже, що в інтернати, крім важко психічнохворих, часто потрапляють добре збереженими соціальними навиками самостійного життя, люди, які могли б дбати про себе, готувати їсти, дотримуватися гігієни, тримати чистоту, діти за своїм станом та розумовими здібностями можуть вчитися в загальній школі. Натомість вони приречені все життя тинятися «психушкою», бо колись лікар «вліпив» такій дитині діагноз – імбецильність чи дебільність, а всім іншим було байдуже її продіагностувати. Вирватись з тенет такого діагнозу практично неможливо, навіть якщо дитина демонструє помітно хороший рівень інтелекту.
...У Знам’янському дитячому будинку-інтернаті, що на Кіровоградщині, живе 120 дітей, 40% з них – дуже тяжкі, решта можуть рухатися. Основні діагнози тут – дитячий церебральний параліч і спинномозкова грижа (вада, яку зазвичай оперують у перший місяць життя), а також різного ступеню розумова відсталість на фоні нормального фізичного розвитку. За словами Тетяни Валько, директора інтернату, у них є до двадцяти сімей, які постійно приїжджають до своїх дітей, деяких навіть час від часу забирають додому. Але переважна більшість підопічних – покинуті ще у пологовому будинку діти, про яких батьки вже давно забули.
Директор інтернату Тетяна Валько і її підопічні (з ліва на право): Оксана, Люба, Марина та Юля
Але дітям у Знам’янці пощастило набагато більше, ніж більшості їхніх ровесників у подібних закладах. Усі діти тут у різному одязі різного кольору, з різними зачісками, у підгузках. Няні вміють правильно нагодувати пацієнта з дитячим церебральним паралічем. Дієтсестра може грамотно скласти дієту окремій дитині. Вихователі знають, як треба працювати з підопічними, аби були успіхи.
Артем, 20 років (займається з вихователем). Позаду – Віктор, 26 років
З дітьми, які живуть у ліжках, працюють вихователі та логопеди. Тут є діти, яких донедавна вважали навіки лежачими, тепер вони самостійно стоять на ногах і навіть можуть пересуватися.
10-річна Світланка (сидить у басейні) та 11-річний Ростик. Хлопчик ще півроку тому навіть не міг самостійно стояти
Завдяки фахівцям з навчально-реабілітаційного центру «Джерело» зі Львова тут тепер вміють правильно посадити важко фізично неповносправну дитину у спеціальний візок, правильно зафіксувати таз, забезпечити їй підтримку голови, спини, ніг, і вперше у житті така дитина самостійно може опустити голівку й побачити світ навколо, може рухати руками, навіть навчатися. Тут вміють спілкуватися з дітьми піктограмною мовою, мовою значків і малюнків. Діти починають говорити. На вулиці вони допомагають один одному пересуватися.
Ксеня, 7 років (на візку)
Тут вони сміються, бо їх люблять. Але все це – наслідок співпраці інтернату з неурядовими організаціями, які допомагають запровадити в інтернаті реабілітаційні та навчальні програми для таких дітей, навчити персонал, як правильно доглядати за такими дітьми. Адже держава визнала цих дітей ненавчуваними й такими, що не підлягають реабілітації. «У дитини при нормальних реабілітаційних заняттях можна відновити певні фізичні функції. Але за відсутності такої реабілітації ця дитина буде лежати роками й дивитися у стелю до смерті», – пояснює Мар’яна Воронович. «Закордоном такого поняття як «лежача дитина» чи «яку не можна реабілітувати» не існує.
Сергій, 14 років
Там користуються спеціальним приладдям, розробляють методики навчання – і все це визначає якість життя важко неповносправної дитини. В Україні ж немає ані методик, ані підготовлених фахівців, ані візків – а, головне, у нашій країні бракує розуміння того, що такі діти, такі люди заслуговують на якісне життя і розвиток. Батькам такої дитини доводиться зубами «вигризати» шлях для свої доньки чи сина в житті, а якщо діти ще й покинуті, то їхня доля – скніти в закритих закладах, битися головою об стінку чи хитатися на лавках – більше робити там нема чого».
Людмила, 13 років (біля ліжка)
У Знам’янському дитячому будинку-інтернаті працює 90 працівників, як правило, усі з місцевих мешканців. Як і всюди у системі інтернатів III-IV профілю, тут на одну няню на сьогодні припадає до двадцяти дітей, від малечі до підлітків: помити, переодягнути, змінити памперса, перевернути, нагодувати, поносити на руках тощо. Тут за штатним розкладом – аж п’ять вихователів, і то лише завдяки ініціативності директора. Часто-густо на обласному рівні інтернатам відмовляють у фінансуванні додаткових ставок персоналу, мотив – у бюджеті немає грошей. Але навіть якщо й були б, для багатьох у таких закладах назва посади «дефектолог» викликає неабиякий подив.
Олександра, 14 років, вишиває чудові рушники і серветки
Тут так само серед документів лежить інструкція, написана в середині 1970-их років.
За «Нормами та термінами користування одягом і взуттям у дитячих будинках-інтернатах», наприклад для хлопчиків «положено» дві пари вовняних і чотири пари бавовняних шкарпеток на рік, для дівчаток відповідно три й одна. Дівчаткам – одна вовняна спідниця на два роки, хлопчикам – один костюм на той самий термін. Хлопчикам «положено» три майки на рік, дівчаткам – ні. Зате всім «положено» по 6 трусів на рік, не більше. Натомість цифра «6» з’явилася у «Нормах» 2006 року, коли Мінсоцполітики вирішило внести зміни у документ, а Міністерство фінансів зі скрипом погодилося ці зміни профінансувати. До цього часу на одну людину в інтернаті видавали тільки 2 трусів. ...У Знам’янці, як і в більшості і дитячих, і дорослих інтернатів у країні, проблем з кількістю одиниць одягу на одну дитину немає – допомагають меценати, які забезпечують більш-менш хорошим уживаним одягом з Європи.
Сімнадцятирічній Оксані (на візку) допомагає пересуватися її молодша приятелька
У частині ж інтернатних установ директори не переймаються безглуздям таких норм, і дотримуються встановлених державою правил гри. «Вони бояться говорити про свої проблеми, бо їх звільнять, – пояснює Воронович. – За відстоювання прав дітей місцева влада карає директорів і тим, що скорочує фінансування».
«Главред» висловлює подяку Асоціації психіатрів України, зокрема керівникові організації Семену Глузману та психологу Ірині Лубяницькій за допомогу у підготовці цього матеріалу
(Усі фото зроблені з дозволу пацієнтів психоневрологічних закладів та персоналу і дирекції інтернат них установ)