- Я шукаю рідного брата…
- Розумієте, директор поступив згідно Закону України і з цим нічого зробити неможливо. Конфіденційність ніхто не буде порушувати. Вам не видадуть цю інформацію. Краще все забути.
Такий діалог відбувається у Олександра в суді, у юриста, в інтернаті…
Сашкові було 14 років, а йому братику лише 4 роки, коли їх матір позбавили батьківських прав. Хлопчиків забрали в інтернат, але оскільки вони різні за віком - направили в різні заклади. Миколку в дошкільний, а Олександра для дітей шкільного віку. Інтернати братів знаходились в одному районі і старшому брату дозволяли після уроків провідувати молодшого. Олександр кожного дня приїжджав до Миколки. Він відчував відповідальність, розумів, що малюку зараз не вистачає уваги і любові, хоча життя в інтернаті було добрим, можна було пристосуватися і звикнути.
Одного разу Олександр зазвичай прийшов до брата.
- Його немає, - відповів вихователь.
- Як це не має? - здивувався Сашко. - А куди ж він міг подітися?
- Його всиновили. Можеш більше сюди не приходити, - відповили йому.
Дорогою назад Сашко йшов і міркував, як це могло статися і чому не запитали його дозволу… дозволу старшого брата.
Безвихідь. Розуміння, що ти втратив рідну, близьку людину. Вона десь є - може, навіть десь поряд, - але ти більше ніколи не побачиш її у своєму житті. "Я сирота, ніхто мене не пожаліє, і кровна душа невідомо де. Можливо, її і немає в живих!"- так міркував Сашко три роки, поки не пролунав останній дзвоник і його не випустили у вільне плавання з інтернату.
- Я шукаю рідного брата, - знову прийшов Олександр до директора інтернату, в якому виховувався його Миколка.
- Йому зараз добре, - сказав директор. - Він живе в Америці. Батьки люди добрі, гарно про нього піклуються, так що не переймайся. Вони навіть нашому закладу допомагають.
- Дуже хочу його побачити або поговорити по телефону, - наполягав Сашко, - може, хоча б з його теперішніми батьками, аби зрозуміти, що це за люди і як там мій Миколка.
- Я ж говорю: не турбуйся! Інформацію надати тобі не можу. Закон забороняє.
- Що ж це за Закон, який рідних братів роз'єднує? - не відчіплявся хлопець.
- Не гарячкуй, - сказав директор. - От коли Микола стане повнолітнім, його теперішні батьки мають йому сказати, що він українець і був ними всиновлений. Якщо він захоче повернуться до України, то він це зробить. Він згадає про тебе і сам тебе відшукає.
- Розумієте, йому було лише чотири рочки - і що він там пам'ятає? - у Олександра сльози накочувались на очі. - На це сподіватися не можна…
- Заспокойся. Я поговорю з батьками і, можливо, вони дозволять вам поговорити, - закінчив директор.
Хлопець залиш свої координати, на цьому і розійшлися. Минув рік, хлопцеві ніхто так і не подзвонив. Та він навіть і не сподівався, що директор передасть його прохання.
"Конфіденційність". Всім своїм нутром Сашко ненавидів це слово. Ненавидить і зараз. І можна сказати, що йому трішечки не поталанило: в 2000 році вийшов новий Закон, який забороняв роз'єднувати рідних братів і говорив про те, що всиновленими можуть бути тільки обидва. Але… Закон не може перекреслити рішення минулого Закону.
Ми просто сиділи і розмовляли з Сашком. І розмову зі мною він також починав з наболілого: "Я шукаю рідного брата…" Йому не давала спокій моральна сторона цього питання. Він міркував, чому так відбувається. За живе зачепила його фраза: " Нас (сиріт) просто продають. Ви що, про це не знали? Ви що, не знаєте скільки іноземець платить державі, щоб всиновити дитину?.. Продають!"
Сашко звертався до преси, на телебачення, в різні установи, але лунало те й саме: "Конфіденційність…" І хай його досвід був песимістичний, він все одно продовжує шукати. Всюди, куди приходить хлопець, лунають його слова: "Я шукаю рідного брата…" В очах Олександра прочитується гірке: "Contra spem spero! Без надії сподіваюсь!.." Поможи йому Боже!
Оксана Сідун (Кучеренко), Київ
