Дети Запорожья лого

Продані діти

5346 : Людмила Кучеренко, Полтава, Наталка Позняк-Хоменко Украинская газета "Без цензуры"

Доля багатьох дітей, усиновлених іноземцями, досі не відома їхнім рідним

В Оксани Байрак є фільм «Тобі, справжньому». Там героїню Насті Зюркалової обманом розлучили з родиною, бо вона виявилася генетично ідеальним донором для дівчинки, котра народилася в одній американській родині з вадою нирок. У дворічному віці у Варі, яку віддали в дитячий будинок, вирізали нирку й доправили в Америку. Але через 10 років в американської дівчинки виникла потреба в трансплантації другої нирки, і тоді її батьки вирішили вдочерити Варю й забрати в Америку...

Звичайно, такий сюжет – чистісінька вигадка сценарної команди Оксани Байрак. Але той факт, що в багатьох випадках подальша доля сиріт, усиновлених іноземцями, так і лишається невідомою, змушує замислитися.

«Сироти» на замовлення

Славко та Юля Зіненки стали сиротами за живих батьків: коли хлопчику ще не виповнилося й трьох років, а сестричці було лише півтора, їхніх батьків-алкоголіків рішенням Кобеляцького райсуду Полтавської області було позбавлено батьківських прав, а дітей відправлено в дитячий будинок. У серпні 2002 року з дитбудинку в Гадяцький районний відділ освіти надійшло повідомлення про малих Зіненків як про таких, що підпадають під усиновлення, а в жовтні 2002 року їх було поставлено на чергу в Центрі з усиновлення дітей Міносвіти України.

Однак у дітей була рідна бабуся Лідія Ушакова, яка в жовтні 2002 року добилася в Бутенківській сільській раді Кобеляцького району призначення її опікуном онуків та як могла піклувалася про них: відвідувала, привозила ласощі, на канікули винаймала в Лубнах будиночок, куди забирала дітей (адміністрація дитячого будинку заборонила їх привозити в Бутенки, щоб вони не контактували з горе-матір’ю).

Так тривало до 2004 року, коли Лідія Олександрівна, приїхавши привітати Юлю із днем народження, раптом дізналася, що вона для онуків уже ніхто. З’ясувалося, що іще 29 квітня 2004 року виконком Бутенківської сільради позбавив її опікунських прав над неповнолітніми онуками, мовляв, через те, що «не справлялася з обов’язками опікуна» (пізніше це формулювання пояснили тим, що «опікунство несумісне з тим, що діти перебувають на повному державному утриманні»), хоча за законом право ухвалювати таке рішення має тільки суд. При цьому орган місцевого самоврядування не лише не повідомив бабусі, що з Гадяцького дитбудинку надійшло відповідне клопотання, і не запросив на засідання, де розглядали це питання, а й тривалий час відмовляв у наданні копії рішення. Нічого про оборудку не знав і зведений брат Зіненків Віталій Бєсов, якому на момент усиновлення виповнилося 18 років і який, у разі відсутності опікуна, мав дати дозвіл на всиновлення.

З’ясувалося, що всупереч чинному законодавству в Центрі з усиновлення Славика та Юлю не знімали із черги на всиновлення в той період, коли їхнім опікуном була бабуся. Коли ж одна американська родина зацікавилася Зіненками, опікунство було оперативно ліквідовано. Як свідчить відповідь з Українського центру усиновлення, за тиждень (!) подружжя американців устигло прилетіти в Україну, увійти в контакт із дітьми й отримати рішення Гадяцького райсуду про їх усиновлення. І доки бабуся оббивала пороги державних установ у пошуках правди, у серпні 2004 року Славика та Юлю вивезли за океан. Із того часу від братика й сестрички ні слуху ні духу: майже півроку бабуся вимагала від адміністрації Гадяцького дитбудинку повідомити їй американську адресу дітей, але її лист повернувся зі США через кілька місяців як невручений.

Схожа історія трапилася й у селі Раковичі, що на Житомирщині. Анатолій Півень після смерті дружини, з якою жив у громадянському шлюбі (документів не оформлювали, аби мати мала змогу як одиначка отримувати державну компенсацію на малолітніх дітей, що в селі було чи не єдиним джерелом доходів), віддав трьох синів, найменшому з яких було два роки, у школу-інтернат у Радомишлі, розраховуючи, що за кілька років хлопці стануть на ноги й повернуться в родину. Так само він відвідував їх в інтернаті, забирав на канікули, але у 2003 році всіх трьох братів за сприяння директора інтернату через райсуд у Радомишлі всиновили американці. Ніхто при цьому жодним словом не попередив ні рідного батька, ні бабусю, ні сільського голову, який оформляв дітей в інтернат. І так само досі батько не має жодної інформації про долю дітей.

Скуті одним ланцюгом

За даними Державного департаменту з усиновлення та захисту прав дитини при Міністерстві у справах молоді та спорту (саме йому нині передано функції Центру з усиновлення дітей), у 2005 році з України за кордон було вивезено 2110 усиновлених іноземцями дітей, тоді як українські родини прихистили 1419 сиріт. Трійку лідерів очолюють США, Іспанія та Італія. Такий інтерес до наших дітей пояснюється кількома причинами: по-перше, у розвинених країнах практично не існує інституту сирітства, тому черги на всиновлення тут величезні; по-друге, існує мода на благодійність, під яку підпадає й усиновлення сиріт із країн третього світу; крім того, у США батьків, котрі всиновили дитину з вадами здоров’я всередині чи за межами країни, звільняють від податків на 10 тисяч доларів.

А оскільки існує попит, то існує й бізнес. За останні 10 років в Україні та Росії створено цілу мережу посередників, котрі встановлюють контакт (читайте – підкуповують) з офіційними органами, мають банк даних дітей, що перебувають на черзі на всиновлення, і допомагають іноземцям за певну плату долати бюрократичні перепони. Зокрема, усувати й таку «перепону», як наявність у дитини родичів чи опікунів. За неофіційними даними, процедура всиновлення за допомогою посередників у Росії коштує потенційним батькам від 15 до 60 тисяч доларів, в Україні приблизно вдвічі дешевше.

Ця схема працює безвідмовно, і зламати її практично нереально, оскільки в корупційних схемах задіяні й суди, й органи прокуратури. Досі не було жодного випадку, щоб за зловживання було притягнуто до відповідальності хоча б директора інтернату. У 2003 році, щоправда, правоохоронні органи зацікавилися діяльністю Ірпінського міського суду, через який активно оформляли дозволи на всиновлення вихованців Бучанського інтернату (усі справи вела особисто голова суду Людмила Саранюк). Але за дивним збігом обставин після того, як усі справи (навіть ті, котрі розглядали за тиждень до інциденту) було передано до судового архіву й звільнено судового архіваріуса, в архіві спалахнула пожежа, яка знищила всі документи (подейкують, що те, що не догоріло, пані Саранюк зі своїм батьком пізніше повантажили на трактор і закопали в лісі). До цього лишається додати, що міський суд розташовано навпроти райвідділу міліції, а в ніч пожежі там сторожував саме батько Людмили Саранюк. Незадовго до цього в Ірпіні повністю згоріло й приміщення БТІ...

Виходом із ситуації могло б стати приєднання України до Гаазької конвенції з усиновлення дітей. Утім, відповідний законопроект, винесений нещодавно на розгляд парламенту, підтримало аж... 180 депутатів: «антикризова коаліція» помстилася Президенту за ветування закону про бюджет. А може, ті, що промовчали, теж мають частку?!

Людмила Кучеренко, Полтава, Наталка Позняк-Хоменко

Фонд «Счастливый ребенок» — эффективная помощь наиболее нуждающимся детям Запорожской области

Им нужна наша помощь
Виолетта Юрченко
Виолетта Юрченко

Хроническая болезнь почек, 5 стадия

Помочь сейчас

В 2022 вы помогли на сумму, грн.

23 558 405

Расходы фонда в 2022
144 больным детям 3 232 432 грн.
Мед. оборудование: 475 181 грн.
Гуманитарная помощь: 6 544 063 грн.
Детям с инвалидностью: 9 312 312 грн.
Детcкому экоселу: 503 243 грн.
Сиротам и малообеспеченным: 1 039 147 грн.
Помощь взрослым "Хелпус": 104 004 грн.
Служебные расходы: 950 508 грн.
Всего расходов: 22 269 846 грн.

Всего с 2007 оказано помощи, грн.

111 184 103

Ребенку нужна семья