Діти Запоріжжя лого

«Всі співробітники служби у справах дітей втекли першого дня війни, схопивши рідних дітей і забувши про сиріт»: історія евакуації сімейного дитячого дому з Донбасу

1 липня 2022, 15:05 535 Автор: Лариса Крупіна fakty.ua Коли почалося повномасштабне вторгнення, керівники дитбудинків сімейного типу не змогли б врятувати своїх дітей без допомоги волонтерів та міжнародних організацій.

Велика Новосілка — підконтрольний Україні районний центр Волноваського району на заході Донеччини, на правому березі річки Мокрі Яли. У цьому селищі, заснованому ще греками-переселенцями у 1779 році, і застала війна голову сімейного дитячого будинку, матір вісьмох дітей Олену Мехедько.

Олена — яскрава рішуча жінка у розквіті сил. Та ще й начальник місцевого рагсу. Здається, що завдань, які вона не може розв'язати, немає.

Але такої безпорадності, як 24 лютого, я ніколи не відчувала, — зізнається мати. — Нашу Великоновосілківську адміністрацію як вітром здуло. Всі співробітники місцевої служби у справах дітей втекли першого ж дня, схопивши рідних дітей і забувши про евакуацію сиріт. При тому, що в нашому районі 4 дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ). Мені тікати не було куди. Та й нема на чому. Посадила дітей у підвал. А сама пішла до рагсу: виписувати акти громадянського стану. Війна війною, а робота за розкладом!

«За продуктами в магазин ходили… з будівельною тачкою»

27 лютого з'явилася Великоновосілківська адміністрація. На своєму сайті її співробітники попросили не вірити повідомленням у соцмережах: «Ми на місці, тримаємо ситуацію під контролем». Ось тільки транспорта для евакуації сімейного дитячого будинку Мехедько, як і раніше, не було.

- Я маю права, — каже Олена. — Можу водити все, що рухається. Навіть БТР. Коли розвалилися батькові «Жигулі», багато разів просила купити нам хоч якийсь транспорт для дитячого будинку. Адже від селища далеко і до районної лікарні, і до міст, куди можна звозити дітей на прем'єру чи в парк. Та навіть у магазин, як без машини? Ми ходили за продуктами з … будівельною тачкою!

Олена передчувала лихо і не відпустила одного із синів до іншого міста після канікул на навчання. "Слава Богу, що 24 лютого усі діти були зі мною", - каже мати

Зверталася і до Волноваської райдержадміністрації, яка нас створила як сімейний дитячий будинок, і до Великоновосілківської сільради, на чиїй території ми знаходимося. Марно. Ось і опинилася у важкий момент без коліс. Вільного транспорту у селищі не було. Одні поїхали, інші передали свої автомобілі до тероборони, треті не мали ні краплі бензину… Та й однією машиною не обійдешся. Вісім дітей.

- До речі. Вам не було страшно, коли стількох брали?

— Якби всіх відразу, то було б, мабуть! А так вони надходили партіями … (Сміється). Спочатку, у 2010 році, на засіданні комісії із захисту прав дітей у сільраді, членом якої я була багато років, дізналася про тяжку долю одного хлопчика. Забрала пацана. Через рік виявилося, що його брат і сестра Ксюша теж нікому не потрібні. І вони стали моїми дітьми. Ксюша весь час просила сестричку. І у 2017 році я познайомилася на комісії з трьома рідними сестрами та братом. Чотирьох одразу ніхто не візьме. А я могла…

Але мені їх не дали… Може, мого характеру побоялися, що рота закривати не буду. Формально ж пояснили, що в мене недостатньо житлоплощі. «А якщо зробити ремонт у великій літній кухні, підійде?» — запитала. «Підійде». І ось коли вклала гроші, переобладнала будівлю під ігрові кімнати, мені сказали: «Ні. Не підходить. За законом, на одній ділянці може бути лише одне домоволодіння. Решта — сараї». І… четверо сиріт залишились у дитячому будинку.

Ми продовжували їх відвідувати. Чиновникам було байдуже, що вони відчували. Для них мало значення лише те, що в будинку, про який діти мріяли, не вистачало квадратних метрів, передбачених законом, хоча для кожної дитини було своє ліжечко, місце для навчання.

Але у 2018 році, коли ніхто не захотів взяти цих дітей та переїхати до комунального, не особливо придатного для використання будинку, купленого вже державою для проживання та виховання дітей-сиріт, мені пощастило! Дітей віддали, ухваливши рішення про створення сімейного дитячого будинку. На гроші, які збирала наша родина багато років — а це понад 30 тисяч доларів, зробили ремонт у наданому державою будинку, купили меблі, побутову техніку, посуд. І у квітні 2019 року забрали нарешті чотирьох сиріт, які вже давно називали мене мамою. Тепер у мене є п'ятирічний Саша, семирічна Валерія, Сніжана, якій 12 років, Оксана та Вероніка, яким по 13 років, Слава 14 років, Юра 16 та Микита 24 років. Микита мій біологічний син. Він інвалід дитинства.

«Війни не чекала. В засіках не було жодного шматочка м'яса»

— У середині лютого в Донецьку — а там же у нас багато знайомих, плюс ми ловимо сигнали їхніх телевеж, стали хапати тамтешню молодь прямо з вулиць, — згадує Олена. — На гарматне м'ясо. А телебачення «ДНРляндії», як ми його тут називаємо, почало знімати дивні сюжети. Хтось кричав: «Україна бомбить!», до будинків під'їжджали автобуси та машини. Мешканці під прицілом телекамер вибігали у капцях та халатах, їх вантажили у транспорт, відвозили за кілька кілометрів від міста і… випускали назад. Потім ми дізналися: це знімали фейки, щоб використовувати їх під час війни, яка мала ось-ось початися. А ми… Сидячи на українській території самі себе переконували: «Війна? Та ну, не може бути!»

Один із моїх старших синів Юра мав їхати після канікул до військового ліцею. І раптом з'явилося таке сильне передчуття біди, що я сказала: «Ти нікуди не поїдеш!» І 24 лютого всі мої діти були при мені. Ми перейшли до моєї 85-річної тітки на край села. І саме це місце виявилося найближчим до лінії фронту. Сиділи, не висувалися. Молодші запитують: Що це бахає? А я їм: «То гра така!» Вони бігали підвалом. Сміялися…

П'ятирічний Сашко і 7-річна Валерія - загальні улюбленці сім'ї

6 березня я розмовляла з мамою. Вона живе у Красній Поляні Великоновосілківського району. На той момент їх окупували та дійшли до Старомлинівки. Захопили три села. У нас почали підривати мости. Я вирішила, що наші відходять. У мене істерика. Пошкодувала, що не прислухалася до заповідей моєї бабусі, яка пережила війну та голод: «Май завжди щось на чорний день. Думай про мир, готуйся до війни!»

Вона завжди консервувала тушковане м'ясо, — продовжує розповідь Олена, — тримала до ста курей та гусей, робила ковбаску та заливала її смальцем, закочувала сало, робила багато вижарки. Той її маленький підвальчик із дев'яностих років, заставлений банками з м'ясом та салом, сьогодні зміг би прогодувати півсела. А я на війну не чекала. Тож у мене в засіках не було ні шматочка м'яса. Натомість 300 банок компотів та варення. Хоча бабуся завжди говорила: «Воду не консервуємо!» Вона померла у 2005 році.

«Нас там немає. Ми всі виїхали»

— Я почала піднімати всіх на ноги, — веде далі Олена Олександрівна. — Зателефонувала до Донецької обласної служби у справах дітей (у 2014 році її перенесли до Краматорська) та запитала її начальницю Наталію Миколаївну Тимофєєву, що робити. Вона запропонувала приїхати до Краматорська, зняти хостел, дочекатися евакуаційного поїзда. Але у поїзді було лише 200 місць. Їхати до Краматорська — а це чотири години і 152 кілометри, було страшнувато. Та й нема на чому. Крім того, не було людей для супроводу. А якщо хостел зняти не вдасться? Я питаю: «Ось ми приїдемо. А що далі буде? Мені відповіли: «Я не знаю. Намагайтеся якось потрапити на поїзд. Нас там нема. Ми всі виїхали».

Перший заступник голови Волноваської райдержадміністрації Юрій Олексійович Бакаєв скинув мені телефон перевізника, який міг доправити мене до Краматорська, до евакуаційних поїздів. Водій сказав, що відправлення від селищної ради. Але від нас до сільради п'ять кілометрів. А у мене з восьми дітей двоє маленьких плюс велика валіза з документами та речами малюків, ліками та собака чіа-хуашка. Та ще, як мені наші сказали, доведеться йти замінованим мостом. Чи вибухнеш, чи зверху накриють…

Просила, щоб водій під'їхав до будинку, а у відповідь: «Ми дорогу знаємо тільки до вашої селищної ради, що, вас ніхто підвезти не зможе? У нас немає можливості шукати ваш будинок, нам ще в Бахмут після Краматорська!». Дзвоню Бакаєву, запитую: куди ми їдемо, хто зустріне, хто допоможе, хто підкаже, на що врешті-решт він сказав: «Та ти мене задовбала! Я не повинен займатися твоєю евакуацією!»

"Під час війни діти перебиралися з будинку в будинок, але улюблених іграшок не кидали. Вони їх заспокоювали ", - говорить Олена

— Це правда, що спілкування з Мехедьком відбувалося у такому ключі?.

Я не коментуватиму це. Ми надали їй транспорт із території Великоновосілківської громади до території евакуаційних поїздів, подали автобус під поріг, вона відмовилася.

— Матір каже, що якби їй свого часу виділили хоч поганенький транспорт на сімейний дитячий будинок, евакуація пройшла б набагато легше. Чому не виділяли?

— Це її думка. Спілкуйтеся з нею.

— Я продовжувала шукати варіанти, — каже Олена. — Колишній голова Великоновосілківської райради Кирилов Сергій Дмитрович, який займається благодійністю, запропонував свої особисті кошти, щоби ми знайшли машину до Львова. Я розшукала такого приватника. Це коштувало 45 тисяч гривень. Але довелося б їхати у нікуди. Від безвиході навіть просила у фейсбуці допомогу в евакуації. Звернулася до подруги Анастасії: «Допоможи! Бо нам тут кінець! Я маю варіанти виїзду, але вони не дуже надійні. А я дітьми ризикувати не хочу!» Вона каже: «Таж є гаряча лінія від „Української мережі за права дитини“! Вони співпрацюють з ЮНІСЕФ».

Я подзвонила на гарячу лінію. Так я познайомилася з Ларисою Пєтушковою. Вона спеціаліст Міжнародної благодійної організації «Партнерство кожній дитині», член «Української мережі за права дитини».

Лариса сказала: «Виїжджаєте 12 березня на Дніпро. Транспорт під'їде до вашої оселі».

«Мене тримав голос Лариси у телефоні. Спокійний. Упевнений»

- 12 березня ми сиділи на валізах. І тут почали підривати мости. О шостій ранку перший. О шостій п'ятдесят — другий, яким приїхав за дітьми автобус. Водій помчав на Дніпро. Їхали більше семи годин, жодного разу не зупиняючись. У Дніпрі, на вокзалі, побачили величезну чергу, що вилася змійкою. Лариса Пєтушкова телефоном координувала, що робити, кого шукати, куди йти. Нас відвели на перон. Ніхто не знав, який поїзд і коли підійде.

Поїзд прибув, поліція провела нас у вагон. Багато хто сидів у проходах, на сумках. Коли проїжджали Запорізьку область, її почали бомбардувати… Було страшно. Єдине, що тримало, — голос Лариси у телефоні. Він був спокійний, упевнений.

Лариса зв'язала мене із обласною Тернопільською службою у справах дітей, співробітницею Майєю. Майя постійно з п'ятої ранку дзвонила: «Ви де?» Їй у довідковій казали, що такого потягу нема. Пересування евакуаційних поїздів тримали під таким секретом, що навіть залізничники не володіли до кінця всією інформацією.

На пероні наш сімейний дитячий будинок зустрічали представники місцевих адміністрацій, служб у справах дітей, представники ЮНІСЕФ, поліція. Згодом підтяглися волонтери. Нас привезли до величезного будинку на Тернопільщині. 320 квадратів. Шість спалень. Він раніше належав іншому ДБСТ, але та родина поїхала до Швейцарії.

«Мамо, давай тут залишимося!», — кажуть діти

— Тут ми знайшли спокій, — каже Олена. — Майже. Адже моя 85-річна мама й досі в окупації у Красній Поляні. Її неможливо евакуювати: вона не перенесе фільтраційних таборів. Моя 85-річна тітка, яка навідріз відмовилася разом із нами їхати з Великої Новосілки, померла. Тітка залишилася наглядати за кішками та собаками. А я не наполягла… Це мій біль… 17 квітня відключили світло, зв'язок. А вона дуже залежала від моїх дзвінків. Якби була можливість їй дати бодай хвилину мене почути! Люди якось примудрялися заряджати свої телефони. Але бігти через п'ять вулиць під обстрілами до тітки, щоб дати подзвонити, ніхто не хотів. Тим більше, що люди розповідали: щойно вмикається телефон, рашисти це відстежують, і точку бомбять.

Померлу тітку просто у дворі поховав мій колишній чоловік, дяка йому. Коли копав, над ним намалювались два ворожі дрони. Швидко закінчив роботу. Щойно встиг забігти до хати, як той бік накрили «Гради».

Дітям дуже подобається на новому місці, в Тернопільській області. "Мамо, давай тут залишимось!" - повторюють вони

— Вам є куди повертатися?

— Росіяни перетворили Велику Новосілку на цвинтар, — веде далі жінка. — У квітні-травні там точилися бої. Влада організовувала евакуацію. Але декотрі боялися залишити господарство. Потім нарешті наважувалися. Виганяли з двору свійських тварин. Кажуть, собаки, навіть свині, не хотіли йти, бігли за своїми хазяями.

Сьогодні голодні корови з телятами блукають вулицями. Їдять люцерну, яку їм їсти категорично заборонено, здихають. Вибухають, лежать. На околиці валяються вбиті фашисти, переважно буряти. Під завалами розкладаються тіла мирних мешканців. Їх нема кому діставати та ховати… А останні чотири тижні стоїть 32-градусна спека… Так розповідають односельці. Ми не окуповані, але нас жорстоко бомбардують. І лише завдяки хлопцям із ЗСУ селище тримається.

Але навіть якби мені було куди повертатися, не дуже хочеться. Тут, на Тернопільщині, відчула зовсім інше, ніж удома, ставлення до сімейних дитячих будинків. Небо і земля. Влада робить все можливе для того, щоб сім'ї з найменшими втратами переживали цю війну. Продовжуємо одержувати держвиплати на дітей. Обласна Тернопільська держадміністрація, територіальна громада, фонди та волонтери забезпечують продуктами. Подарували планшети. Співробітники Будинку творчості двічі на тиждень дають нашим дітям майстер-класи. Нас постійно навідують співробітники обласної та місцевої служби у справах дітей, представники ЮНІСЕФ. Діти кажуть: «Мамо, давай залишимося тут!»

Тут закладають на утримання лише одного дитячого будинку сімейного типу по 250-300 тисяч гривень на рік. У нас же за три роки жодної копійки не включили до бюджету на утримання нашого будинку. Здавалося б одна країна, одні закони. А ставлення різне. Бо все залежить від людей.

«Одна мама потрапила до Італії у жахливу ситуацію»

— Ви хочете сказати, що вдома існували самі собі?

— Так. А влада — сама собі. Наче нас немає. Навіть у офіційне свято, День захисту дітей, ніхто не напружувався, щоб якось привітати дітей, запросити до кафе на сік та шматочок тортика. За весь час нам там тільки скриньку з олівцями подарували. Жодного разу безкоштовних квитків до театру чи цирку. На культурні розваги, поїздки, репетиторів та розширення світогляду дітей я витрачала не менше, ніж на їжу. Все повністю! Щоправда, вдалося вибити котел у грудні 2021 року. Але він так і залишився у коробці в нашому домі.

Але таке ставлення можна було б пережити, якби не евакуація. Мені здається, ні у служби у справах дітей Великоновосілківської сільради Волноваського району, ні у районної служби у справах дітей Волноваської райадміністрації, ні у обласної служби ні плану А, ні плану В, ні заздалегідь підготовлених ресурсів, щоб витягувати сім'ї під час війни, не було.

— Може, тому, що нам усім обіцяли «травневі шашлики»?

— Багато родин залишилися в окупації, багатьох вивезли до Донецька та до Росії, — каже Олена. — У нас у районі 4 ДБСТ. Одна така родина зараз у Франції: зі своєю та прийомною дитиною. Інші 6 їх прийомних дітей на момент початку війни були в санаторії в Маріуполі, рашисти їх віджали, вони залишилися в Донецьку. Другий такий дитбудинок влада довезла до Краматорська, далі все зробила волонтери — наразі вони у західній Україні. Мама третього з початком війни бігла, куди очі дивляться, потрапила до Італії з дітьми у жахливу ситуацію, з якої їй вдалося вирватися лише завдяки міжнародним організаціям та волонтерам. І лише ми виїхали по-людськи: не у невідомість, а з чіткою координацією за допомогою «Української мережі за права дитини». У воєнний час вони виявилися найбільш організованими та мобільними.

«ФАКТИ» зателефонували начальнику служби у справах дітей Донецької ОДА Наталії Тимофеєвій на вайбер.

— В області станом на 24 лютого функціонувало 80 дитячих будинків сімейного типу та 166 прийомних сімей, — розповіла Наталія Тимофеєва. — Максимально провели роботу з їхніми законними представниками з евакуації у безпечні місця. Були задіяні не лише область, а й фахівці на місцях теж. Це командна робота. На сьогоднішній день 62 ДБСТ та 107 прийомних сімей евакуйовано. Робота у цьому напрямі триває. Родині Олени Мехедько, як і решті, надавалася можливість безкоштовно евакуюватися на захід України та за кордон.

На питання, чи на місці була обласна служба 24 лютого, чи існували плани евакуації сиріт на початок війни, скільки сімей не дочекалося допомоги та евакуювалося своїм ходом, що робиться для звільнення сімей, які не змогли виїхати та залишилися в окупованих зонах, і тих, хто був насильно вивезений до «ДНР» та Росії, Наталія Миколаївна пообіцяла відповісти після офіційного запиту редакції у відведені законом терміни

Тим часом Олена Мехедько хоч і каже, що через прохолодне ставлення до їхнього дитячого будинку додому навряд чи повернеться, проте продовжує допомагати селищу.

— 11 червня завдяки небайдужим людям перевезла архів рагсу з Великої Новосілки до Дніпра, — каже Олена Олександрівна. — А це повні два джипи та «Газель» документів, у яких все життя району з 1936 року. Дякую Дубиківській Ірині Олександрівні, яка допомогла сплатити доставку. Допомагали хлопці-партизани, які вивозили до сусіднього села, де дівчата з колишньої сільради сортували та вантажили архів.

— Чого б ви не зробили ні за що, якби знали, що почнеться війна?

— Не купувала б будинків. Не вкладала б у них усі кошти. Купила би «Газель», щоб будь-якої миті можна було закинути туди дітей і помчати. І тримала б гроші «під матрацем».

Я майже тридцять років працювала на держслужбі, надривалася, щоб мати те, що я маю у мої 48 років. Збудувала три будинки, альтанку чотири на одинадцять, щоб діти з сім'ями та онуками могли жити та відпочивати, щоб не були ущемлені ні в чому. Все втрачено. Село зруйноване. Будинки пограбовані. І ще тридцяти років, щоби це все заробити, у мене немає.

— Я чую по телефону чоловічий голос…

— О, так! Це мій чоловік із дітьми розмовляє. Ця людина давно поряд. Але тільки тут, у Тернополі, ми вирішили одружитися. Зрозуміли, що треба цінувати кожну мить. Тепер у моїх дітей є не тільки мама, а й тато.

Фонд «Щаслива дитина» — эфективна допомога тим дітям Запорізької області, які найбільш її потребують

Їм потрібна наша допомога
Ілля  Хребтов
Ілля Хребтов

Гострий лімфобластний лейкоз

Допомогти зараз

У 2022 ви допомогли на суму, грн.

20 948 492

Витрати фонду в 2022
132 хворим дітям 2 781 248 грн.
Мед. обладнання: 453 181 грн.
Гуманітарна допомога: 5 226 236 грн.
Дітям з інвалідністю: 8 570 228 грн.
Дитячому экоселу: 438 505 грн.
Сиротам и малозабезпеченим: 1 021 539 грн.
Допомога дорослим "Хелпус": 104 004 грн.
Службові витрати: 676 505 грн.
Загалом витрат: 19 375 429 грн.

Всього з 2007 надано допомоги, грн.

108 574 190

Дитині потрібна родина