«Якщо ви читаєте це…» — здається, саме так заведено починати подібні листи, правда? У дитинстві я любила всілякі мелодрами. Ті, де кохання — всупереч тяжкій хворобі, де наприкінці в коридорі з’являється лікар, що не дивиться в очі й приречено хитає головою. А потім — похорон, ридаючі родичі, море квітів, прощальні промови й записки: «якщо ви читаєте це, значить…». Мені це здавалося романтичним і правильним.
А потім я подорослішала. І думка, що моє життя може закінчитися ось так, мелодраматично, почала лякати. Мокрі від поту реаніматологи, що ламають ребра, намагаючись запустити серце, родичі, які непритомніють, — усе це стало страшним. Для себе, для тієї, якою я живу зараз, — мені хочеться іншого відходу.
Тіло в труні, засипане квітами… ні! По-перше, я хочу, щоб було видно мої улюблені рвані джинси й футболку з написом «RIDE TILL THE END». Коли я її купувала, вже знала: не лише покрасуюся в ній за життя, а саме в ній вирушу на той світ. А по-друге — велику частину свого життя я займалася благодійністю. Медичною благодійністю — так склалося, мені це ближче. Я допомагаю шукати гроші, щоб хтось отримав свій шанс на життя. Або хоча б на полегшення. Ці шанси коштують грошей. Цілком конкретних сум. Кому як пощастить — тисяч або мільйонів гривень. І щоб люди отримали свої шанси, доводиться просити в інших: «допоможіть, пожертвуйте».
Я не люблю писати про «відмовтеся від ранкової чашки кави» — закликати людей до аскетизму не мій профіль. Але коли вже мова про мене особисто, то маю право наполягати: не влаштовуйте мені в труні квіткових галявин, не псуйте образ. Те, що збиралися витратити на букети, вінки й інше, — покладіть у конвертик. Його вміст стане шансом для когось ще живого.
Кажуть, у Британії на згадку про померлих у парках ставлять лавочки. Суспільно корисна пам’ять. Але хай уже краще лавка в сквері, ніж шматок граніту на кладовищі. А ще краще — якась корисна штуковина в хоспіс або конкретному пацієнтові з паліативним діагнозом.
Померти від хвороби — найчастіше це не раптом і не одразу. Це довго. І дорого. Але кожна людина заслуговує завершити свій земний шлях гідно.
А у вас тут залишається цей світ — у якому так потрібна допомога одне одному. У якому єдиний спосіб вижити — плечем до плеча протистояти біді.
Я своє відпрацювала. А вам, здається, ще пахати й пахати.
****
Цей лист Іра написала майже рік тому. Уже тоді все ставало гранично складно (нам здавалося — гранично) і момент здавався близьким. Насправді попереду був ще рік, кожен день якого був дедалі важчим, але до останнього дня, коли це було фізично можливо, Ірка продовжувала жити повно й працювати. Останні години у повністю ясній свідомості дісталися не рідним — їх Ірка витратила на найскладніших на той момент наших паліативних пацієнтів, щоб устигнути ще підказати мені, що й як робити, аби цим людям допомогти.
Вона шкодувала, що не потролить тих, хто почне її вихваляти, що не побачить реакцію на свій лист і те, що ж удасться зробити вже завдяки лише її — залишеним нам — словам. Я, щоправда, завжди з нею про це сперечалася: думаю, впевнена — усе побачить. (Айлен)
Іра Гавришева померла вранці 9 січня 2016 року. Птеродактиль став по-справжньому вільним… (Марія Айлен)
