Если Вам понравится эта история, голосуйте за нее в рамках конкурса на лучшую историю о приемной семье "Ключи от семейного счастья"

Я довго вагалась прийняти рішення – взяти на виховання дитину з дитячого будинку. Життя склалось так, що своїх дітей я не маю. Проте жіноче серце прагнуло подарувати комусь материнське тепло і ласку, адже ніщо жінці не замінить радості материнства. Моє рішення взяти в сім’ю дитину з дитячого будинку підтримали мої батьки та близькі. Батьки тільки зраділи тому, що у них може з’явитись онук або онучка, адже вони давно мріяли стати дідусем та бабусею.

Але з самого початку зародження думки взяти дитину із дитячого будинку мене мучили сумніви, що усе це здійсниться. Думала, якщо у мене немає чоловіка, то мені не дозволять претендувати на створення прийомної сім'ї. Проте у центрі соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді мої сумніви швидко розвіяли. Більше півроку я займалася всіма необхідними документами. І, до речі, розумію, що так воно і повинно бути, адже треба перевіри¬ти родину перед тим, як довірити їй дитину. Я закінчила також спеціальні курси для прийомних батьків. Після цього мені запропонували познайомитися з дітка¬ми, яких можна брати в сім'ю. Разом із спеціалістом Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді я поїхала до Оріхівського дитячого притулку.

Які тільки думки не виникали у моїй голові! Я боялася зробити неправильний вибір, переживала, звісно, за спадковість дитини. Проте, коли мені показали маленьку світловолосу дівчинку всі мої страхи просто розвіялись. Я не стала дивитися на інших дітей. Як можна відмовити дитині! Це сором’язливе, худесеньке дівча перебувало у притулку місяці зо два, і тому дивилась на всіх з насторогою і недовірою. Мені вихователі повідомили, що дівчинка має вроджені вади серця та потребує постійного нагляду. Я подумала, хто як не я зможе подбати і вберегти маленьке життя. Все дуже складно пояснити, але всі сумніви і страхи щезли самі по собі.

І ось настав довгоочікуваний момент – я забрала дівчинку з притулку. Дівчинка спочатку зовсім не розмовляла, хоча вихователі притулку охарактеризували її як кмітливу і комунікабельну дитину. Та пройшло декілька днів і це була активна, весела дівчинка. Не можу сказати, що адаптаційний період пройшов гладко. Звісно, спочатку були безпричинні всплески емоцій, командування. Але, я ні в якому разі не сварила, адже розуміла, що це можлива реакція на зміну середовища, звикання до нової ролі. Та що казати за 7 річну дитину, на долю якої випали такі випробування. Я сама боялася зробити щось не так, щоб не образити, не налякати. Дуже переживала за те, щоб дівчинка до мене звикла і прийняла за матір. Довго чекати не довелось – через декілька тижнів ми, мабуть, і забули як познайомились. Нам здавалося, що ми завжди були разом. Якось потім пошепки вона сказала, що звикла до мене ще там у притулку. На що я радісно усміхнулася.

Наразі моя дівчинка ходить у другий клас, знайшла друзів та приятелів. На вихідні залюбки йде у гості до названих дідуся з бабусею. Часто на вихідні та свята приїздить до нас в гості її старша сестра, яка живе і вчиться у іншому місті. Я тільки рада таким зустрічам, та намагаюсь сприяти їхньому зв’язку. Якось страшно уявити, що я могла взяти когось іншого. Тепер ми разом, тепер ми родина.

Не бійтеся назвати чужу дитину своєю, адже правду говорять у народі: „Не та мати, яка народила, а та яка виховала”.