Если Вам понравится эта история, голосуйте за нее в рамках конкурса на лучшую историю о приемной семье "Ключи от семейного счастья"
Мене звати Станіслав, мою дружину – Олена, ми прийомна родина за Пологівського району. Наша з Оленою історія кохання розпочалася 18 років тому у 1995 році. З майбутньою дружиною мене познайомила моя ж однокласниця. На початку наших зустрічей я навчався в Бердянському педагогічному інституті на 3 курсі, а Олена, після закінчення Запорізького медичного училища, працювала у поліклінічному відділенні Пологівської ЦРЛ. З весіллям вирішили не тягнути, через 9 місяців після знайомства розписались а у 1997 році на світ з'явився наш первісток Кирил.
Здавалось, роки пролетіли непомітно, я вже обіймав посаду директора Новокарлівської ЗОШ Пологівського району, дружина Олена успішно працювала на транспортному підприємстві. Кирил вже виріс, змужнів і після закінчення 9 класів пішов навчатися до Запорізького обласного ліцею з підвищеною військовою підготовкою «Захисник». Менший синочок, Марк, навчався у 7 класі, мріяв стати педагогом. Ми жили щасливо, що здавалося б ще треба, Бог послав нам двох чудових синів, але нам хотілось ще й донечку...
Так склалося, що з 2007 року я працював головним спеціалістом служби у справах дітей Пологівської РДА і мені доводилось тісно співпрацювати з прийомними сім'ями. Тоді і з'явилось бажання взяти з інтернату дівчинку. До того ж, колеги постійно натякали, мовляв, непогано було б вам з дружиною мати дівчинку. Немов знали про нашу з Оленою мрію. Якось, зваживши всі «за» і «проти», я поділився з дружиною ідеєю взяти у родину дівчинку, яка залишилась без батьківської опіки. Рішення було відповідальне та зважене, оскільки ми маємо двох дітей, проживаємо разом з батьками і прийняти нову людину у сімейне коло досить важко. Під час розмови з Оленою від хвилювання в мене ледь помітно тремтіли руки, покладені одна на одну – її та мої. Олена кивнула мені у відповідь, а далі... Далі про свої наміри ми розповіли батькам і почали готувати дітей до того, що невдовзі у них має з'явитись сестричка. Проте «невдовзі» виявилось не таким вже й коротким терміном. Процес підготовки документів виявився досить тривалим, незважаючи на те, що я вже був знайомий з усіма нюансами оформлення необхідних документів. Для того, щоб прийняти дитину у сім’ю треба пройти чималий шлях: надати купу різноманітних довідок, пройти медичну комісію усім членам родини, як кандидатам у прийомні батьки пройти триденні курси в обласному Центрі соціальних служб для сім'ї, дітей та молоді. Зізнаюся, навіть для мене, як для педагога, такі курси виявилися психологічно важкими. Та нарешті, коли всі вимоги були дотримані і усі дозвільні документи видані, ми поїхали знайомитись з майбутньою донечкою.
25 липня 2012 року ми з дружиною поїхали до Бердянської школи-інтернату. Переглядали кожне фото, уважно вивчали обличчя. Де ж воно, рідне? Раптом поміж інших фото до душі припало маленьке блакитнооке, круглолице та біляве янголятко. Дівчинку звали Тетянкою, на той час їй було 5 рочків. Інші фото вже не були цікаві для нас з Оленою: «Вирішили, це наше дитя!» Проте з'ясувалось, що у маленької Тані є 6-річний братик Олексій, який навчається у цій же школі-інтернаті. Дітей вирішили не розлучати – взяли обох. Вже 1 серпня діти переїхали до нової родини. Відверто кажучи, після першого дня проживання дітей у нас, ми з дружиною були вкрай виснажені, адже виховання прийомних дітей – важка справа.
Прийомні батьки повинні бути готовими позбутися ілюзії отримати в дитячому будинку «гарну дитину». Таку дитину доведеться «зробити» самим, повільно і терпляче. «Гарна дитина» в дитячому будинку – скоріше виняток, ніж правило, адже вона з народження була позбавлена життєвого важливого «вітаміну» – материнської любові й турботи. Діти, які виховувались в інтернатних закладах тягнуться до будь-кого із дорослих, який виявив до неї інтерес, і з готовністю називають «мама, тато» ледве знайомих людей, їхні почуття миттєві, неглибокі, контакти поверхневі та одноманітні. Діти прагнуть до спілкування і любові, якої їм так не вистачає. Вони чекають на своїх майбутніх батьків, адже для них жити в сім’ї – це мрія, яку нам з дружиною насилу здійснити. Звісно, спочатку у нас були як фінансові, так і психологічні проблеми. Складним був період адаптації дітей, коли їм треба було звикнути до нової родини, до нормального життя врешті-решт, тому дружина Олена змушена була покинути роботу, щоб більше часу і уваги приділяти дітям та родині. Для успішного та швидкого вирішення виникаючих проблем ми тісно співпрацювали з Пологівським районним центром соціальних служб для сім'ї дітей та молоді, який нам дуже допоміг. Фахівці та спеціалісти Центру завжди були поруч з нами, надавали необхідну правову інформацію, регулярно консультували про потреби дітей та різноманітні підходи до їх виховання, надавали педагогічну літературу. Тісний зв’язок з фахівцем із соціальної роботи тримаємо і зараз, адже виховання чотирьох дітей навіть для нас, досвідчених батьків-педагогів виявилося непростим завданням. Але, ці труднощі ніщо порівняно з родинним теплом і щастям яке сьогодні панує у нашій великій родині. Так вже через добу життя у новій родині «дядя» і «тьотя» стали – «татом» і «мамою». Діти раділи, здавалося б звичайним речам, весело стрибали на власних окремих ліжечках, з цікавістю спостерігали за тим, як дружина готує вечерю, та обережно куштували нові для них страви, але найбільше малеча з нетерпінням чекала коли Олена прочитає їм на ніч казку.
Не менше нас здивував середній син Марк, котрий перейняв на себе естафету виховання. Терпляче та впевнено дванадцятирічний хлопчик почав займатися з меншими: вчити з Олексієм уроки та читати Тетянці. Також, Марк став захисником дітей у школі, яку вони вже відвідують. Ми з дружиною приємно здивовані та відверто радіємо з того, як проявив себе син, та віримо, що з нього вийде справжній педагог.
Наші діти для нас з дружиною понад усе, адже ми усі в глибині душі знаємо одну велику, але таку просту істину, що тільки в сім’ї, у якій тебе люблять, розуміють, турбуються про твої потреби, дитина має шанс на повноцінний розвиток, на щасливе майбутнє!