16-річний Давид (його прізвище The Guardian не вказує у своєму матеріалі на прохання героя) виріс у Маріуполі з матір'ю, що п'є, якій було не до його видатних вокальних даних. Але інші люди рано розпізнали його талант — Давид почав співати у церковному хорі і став першим, що отримував за це гроші. Незадовго до вторгнення він з'їхав від матері і спочатку ночував у друзів, а потім почав жити у бабусі.
Через три дні після початку повномасштабної війни Давид ходив на проукраїнський мітинг та співав гімн України на головній площі Маріуполя. У цей час російські війська вже були на лівому березі Кальміуса, і невдовзі після того, як 1 березня в місті зникли зв'язок та електрика, він зрозумів, що «все закінчено» і з міста йому вже не вибратися. Маріуполь перебував під постійним обстрілом; Давид зізнається, що йому, як і його сусідам, заради виживання доводилося грабувати магазини.
8 березня Давид вирішив відвідати матір, яка на цей момент почала жити з новим чоловіком. Давид описує його як «абсолютно проросійське чмо». Радіоточка в будинку матері приймала лише дві станції — проросійську та українську, і приймач був налаштований на першу — весь час, коли новий друг матері не спав. Давидові доводилося з цим миритися, він не міг заснути, не міг стримати агресії, нескінченно вислуховуючи передачі володимира соловйова та інших пропагандистів. Тон радіо, за його словами, зазнав різкої еволюції за лічені дні: з «нормальних хлопців» на цих хвилях українці швидко перетворилися на «нацистів», яких треба знищити поголовно. Мати та її новий партнер з цим погоджувалися, звинувачуючи Давида в тому, що той «став українцем». Розуміння Давид знайшов лише у бабусі. Добираючись до неї назад, Давид бачив у дворах і на вулицях трупи на різних стадіях розкладання.
Незабаром у місті з'явилися російські солдати. Давида затримали, коли він йшов вулицею і співав. Військові змусили його роздягнутися і стати спиною до паркану. Під час допиту Давида питали, чи бачив він «укропів».
Коли на початку квітня окупаційна влада оголосила про евакуацію з обложеного міста, Давид вирішив ризикнути. Щоправда, на територію підконтрольну Україні вже було не виїхати. Тоді він познайомився з жінкою, яка під час «фільтрації» на блокпостах була його опікуном, але після перетину кордону з росією вже нічим допомогти йому не могла.
План доїхати спочатку до росії, а потім швидко перебратися кудись ще через Білорусь не спрацював: коли автобус з Маріуполя доїхав до кінцевої точки в західній частині росії, місцева влада відібрала у Давида паспорт, відвезла його до дитбудинку і сказала, що він залишиться там до настання повноліття. У дитбудинку Давиду зовсім не сподобалося: їжа, прогулянки та сон суворо за розкладом, усамітнитися складно. Крім того, його за активну проукраїнську позицію та засудження вторгнення одразу не злюбили дорослі, а інші діти навіть намагалися побити.
У вільний час займався записом музики на телефон, який йому передали через волонтерів у росії його товариші з маріупольської ЛГБТ-спільноти. Він встиг записати два альбоми; на них він поєднує український фольк із електронікою. Альбоми Давида під творчим псевдонімом Truffikss можна послухати SoundCloud. В описі одного з них він каже, що, на жаль, змушений складати музику в депортації в росії прямо як Тарас — маючи на увазі українського національного поета Тараса Шевченка, якого заслали до росії із забороною писати вірші та малювати.
На початку жовтня Давид випадково дізнався, що він може залишити дитячий будинок за письмовою згодою матері, про що співробітники йому відразу не сказали. Допомогти Давиду зголосилися ті ж таки російські волонтери, що привезли йому телефон. Щоправда, на те, щоб умовити його матір у Маріуполі сходити до нотаріуса за дозволом, пішло кілька тижнів. Давид протягом тижня переїжджав від волонтера до волонтера, доки нарешті не опинився у Києві. Нині він готується записати третій альбом. Бабуся його не дочекалася: вона померла за два тижні після того, як Давид виїхав з Маріуполя.
Давид — один із декількох тисяч українських дітей, які без супроводу батьків опинились у росії. Тільки за російськими офіційними даними, у росії було усиновлено понад 400 українських дітей. Україна називає насильницьке переміщення дітей від однієї етнічної групи до іншої геноцидом.
