Люди, що вижили після обстрілу Маріуполя, лікуються поруч у місті Запоріжжі.
На лікарняному ліжку маленький Артем дивиться в нікуди. Він тримає в руках маленький жовтий іграшковий трактор та нічого не каже, за його станом стежать спеціалісти-медсестри. Російський снаряд, потрапив уламком йому в живіт, а також важко поранив його батьків, бабусю та дідуся, коли вони намагалися втекти з Маріуполя. Жертва путінської війни і йому ще немає трьох років.
На сусідньому з Артемом ліжку лежить 15-річна Маша, також з-під Маріуполя. Їй ампутували праву ногу після того, як минулого вівторка її розірвало вибухом російського снаряда.
Найгірше у війні Володимира Путіна в Україні і те, що завдали невпинні російські бомбардування людей, які перебувають у пастці в обложеному місті Маріуполь, можна побачити в обласній дитячій лікарні в сусідньому місті Запоріжжя.
Маша – серед сотень українських мирних жителів, які постраждали в результаті російських обстрілів за останні три тижні
Сюди евакуювали сотні людей. Їхні фізичні рани очевидні та можуть певною мірою загоїтися. Психологічна травма житиме з ними вічно.
Тут лікарі та родичі дітей, які вижили, попросили нас розповісти свої історії, у тому числі і завідувач дитячої лікарні Юрій Борзенко. Він не може приховати презирства до того, що зробила Росія.
«Я ненавиджу Росію», — каже доктор Борзенко без проблиску емоцій на обличчі. «Дівчина, яка втратила ногу (Маша), була настільки травмована, що цілими днями не їла та не пила. Вона не могла психологічно впоратися з тим, що трапилося. Нам довелося годувати її внутрішньовенно».
«Ще один хлопчик, — каже лікар, — шестирічна дитина з уламками в черепі, розповів — без жодних сліз чи емоцій, що спостерігав, як його мати горить у їхній машині після того, як її підбили. Через два дні він сказав: тато купить мені нову маму, мені потрібен хтось, хто б проводив мене до школи».
Те, що відбувається у Маріуполі, — це гуманітарна катастрофа, навіть — можливо — військовий злочин. За оцінками, 90% будівель міста пошкоджено або зруйновано. Після знищення минулого тижня театру, в якому перебували понад 1000 людей, сьогодні повідомляється, що школа мистецтв із 400 людьми в ній також зазнала нападу.
Доктор Юрій Борзенко під час війни очолив дитячу лікарню
Ті, кому вдалося втекти з Маріуполя,розповідають про немислимі жахи. Розповіді з перших вуст про тіла, що лежать на вулицях, про зруйновані будинки. Зберігаючи ці спогади, вони максимально дистанціювалися один від одного і від того, через що вони пройшли.
В кафе у центрі Дніпра, яке також потрапило під обстріл російських військ, ми зустріли Оксану Гусак. Минулого тижня Оксана разом зі своїм чоловіком Андрієм та батьками бігла з Маріуполя замінованими дорогами та дюжиною блокпостів ворожої російської армії.
Просто випити склянку води для Оксани тепер є розкішшю, після того як у Маріуполі все закінчилося. Усі вони ввічливо відмовляються від нашої пропозиції випити кави, мовляв, це буде образою для членів сім’ї, яких вони залишили в тих частинах Маріуполя, звідки втекти було неможливо.
Її чоловік Андрій сказав мені, що в місті немає ні води, ні електроенергії, ні опалення, ні комунікацій, тож їм нічого не залишалося, як їхати.
Оксана Гусак та її родина – серед 35 тисяч людей, які були змушені втікати з Маріуполя
«Звичайно, ми йшли на ризик, але на той момент мені було байдуже, чи помру я в Маріуполі, чи помру, намагаючись вибратися звідти», — каже Оксана.
«Ми знали, що можемо стати мішенню, але шанси вибратися були і ми зрозуміли, що маємо ризикнути. Якби ми залишилися, шанси вижити були б нульові».
Андрію та Оксані пощастило, що вони залишилися неушкодженими й разом. Вони це знають.
У Запорізькій дитячій лікарні я натрапив на одного вбитого горем батька, сім’я якого була повністю підірвана.
Його дочка Наташа, якій було 26 років, та його 4-річна онука Домініка загинули, коли російський снаряд розірвався біля місця, де вся родина ховалася від бомбардувань Маріуполя.
«Я подивився на землю, а там лежала моя маленька онука з повністю розірваною головою», – розповідає Володимир. «Вона лежала без жодного подиху, а поруч з нею була моя донька з відкритими переломами ніг».
Володимир з родиною до війни
Домініка, фотографії якої її дідусь ледь не пестить на телефоні, була вбита миттєво. Її мати померла від отриманих травм наступного дня.
Яким би зламаним він не був, Володимир намагається залишатися сильним заради своєї другої дочки Діани. Вона також була важко поранена в результаті вибуху і повинна була перенести невідкладну операцію.
Але він не міг приховати свого болю. «Боже, навіщо ти все це на мене накликав? Я не повинен був ховати своїх дітей, мої милі дівчатка, я не зміг захистити вас».
